Звичайне диво
Вони знову сиділи у тому самому невеличкому кафе на розі старого кварталу — Соломія та Олесь.
Вона — висока, витончена жінка з непокірними пасмами темного волосся, яке ніколи не слухалося й завжди вибивалося з-під гумки або шпильки, немов хотіло нагадати, що вона жива, справжня.
Він — міцний чоловік з втомленими, але теплими очима, з м’якими зморшками біля вік, від тих, хто сміється щиро, не шкодуючи себе. На скронях вже пробивалася сивина, але вона лише додавала йому шарму.
Вони сиділи навпроти один одного, наче час зупинився. Він акуратно розмішував цукор у її чашці кави, знаючи, що їй потрібно рівно дві ложки. Вона, як завжди, крутила в пальцях паперову серветку, згортаючи її в маленький щільний рулончик.
Виглядали вони так природно, ніби ніколи й не розлучалися. Але я знала — за цими поглядами ховалося ціле життя, повне вибору, болю, сумнівів і… кохання.
— Соломіє, розкажи, як ви познайомилися? — одного разу спитала я, не втримавшись.
Вона глянула на Олеся, ніби питала в нього дозволу. Він кивнув.
— Я тоді працювала в банку, — почала вона, опускаючи очі. — Щойно влаштувалася, усе було нове, страшне… А він… — вона усміхнулася.
— А я був зарозумілий начальник відділу, — з усмішкою перебив Олесь.
Соломія похитала головою:
— Він був нестерпний. Усі дівчата в відділі замовкали, коли він заходив. Дорогий костюм, постава, погляд… Але дивився він лише на мене.
— У синьому костюмі та з ямочкою на щоці, — тихо додав він. — Сміялася ти так, що вся кімната світилася.
Соломія посміхнулася й мимоволі торкнулася щоки.
— А потім… Потім він запросив мене на вечерю. І напився. І зізнався, що одружений.
Повисла тиша. Спогад вдарив важкістю. Олесь стиснув чашку. Соломія дивилася крізь час у минуле.
— Я вирішила одразу — ніякого майбутнього. Я не хочу бути «іншою». Але він не здавався. Квіти, книги, поїздки… Завдяки йому я вперше потрапила до театру, в оперу… Я жила.
— Чому не склалося? — обережно спитала я.
— Він запропонував розлучення. А я сказала «ні». Бо злякалася. Боялася, що він пожалкує. Що я опиняся не тією, ким він мене бачив. Що його родина мене відкине. Я злякалася кохання.
— А я не був готовий зруйнувати все. Діти, побут… Я злякався відповідальності, — додав Олесь.
Соломія глибоко зітхнула.
— Потім я зустріла іншого. Все закрутилося— Пропозиція, весілля… Я втекла, навіть не попрощавшись.
