Звичайне диво
Вони знову сиділи в тому самому маленькому кафе на розі старого кварталу — Оксана та Олег.
Вона — висока, витончена жінка з неслухняними пасмами темного волосся, які ніколи не хотіли підкорятися й вибивалися з-під гумки чи шпильки, ніби нагадуючи, що вона жива, справжня.
Він — міцний чоловік з втомленими, але теплими очима, з м’якими зморшками біля повік, які бувають у тих, хто сміється щиро, не шкодуючи себе. Скроні вже прорізала сивина, але вона лише додавала йому шарму.
Вони сиділи навпроти один одного, наче час зупинився. Він акуратно розмішував цукор у її чашці кави, знаючи, що їй потрібно рівно дві ложки. Вона, як завжди, крутила в пальцях паперову серветку, згортаючи її у щільний рулончик.
Виглядали вони так природньо, ніби й не розлучалися. Але я знала — за цими поглядами ховалося ціле життя, повне виборів, болю, невпевненості й… любові.
— Оксан, розкажи, як ви познайомилися? — колись спитала я, не втримавшись.
Вона глянула на Олега, ніби питала дозволу. Він кивнув.
— Я тоді працювала в банку, — почала вона, опускаючи очі. — Щойно влаштувалася, усе було новим, страшним… А він… — вона усміхнулася.
— А я був зарозумілий начальник відділу, — зі знижкою перебив Олег.
Оксана похитала головою:
— Він був нестерпний. Усі дівчата в відділі замовкали, коли він заходив. Дорогий костюм, постава, погляд… Але дивився він лише на мене.
— У синьому костюмі й з ямочкою на щоці, — м’яко додав він. — Сміялася ти так, що вся кімната сяяла.
Оксана усміхнулася й мимоволі торкнулася щоки.
— А потім… Потім він запросив мене на вечерю. І напився. І зізнався, що одружений.
Повисла мовчанка. Спогад вдарив важкістю. Олег стиснув чашку. Оксана дивилася кудись у минуле.
— Я вирішила одразу — ніякого майбутнього. Я не хочу бути «іншою жінкою». Але він не здавався. Квіти, книги, подорожі… Завдяки йому я вперше потрапила до театру, в оперу… Я жила.
— Чому не склалося? — обережно спитала я.
— Він запропонував розлучення. А я сказала «ні». Бо злякалася. Боялася, що він пошкодує. Що я виявляся не тією, ким він мене бачив. Що його родина мене відкине. Я злякалася кохання.
— А я не був готовий зруйнувати все. Діти, побут… Я злякався відповідальності, — додав Олег.
Оксана глибоко зітхнула.
— Потім я зустріла іншого. Усе завертілося, пропозиція, весілля… Я втекла. Навіть не попрощалася.
— Я б попросив залишитися, — сказав Олег, майже шепотом. — Але не тоді. Занадто пізно зрозумів.
— Через роки ми зустрілися тут, випадково. Я вже розлучалася, а він сказав, що радий за мене. Я збрехала, а він зрозумів.
Олег торкнувся її руки.
— Ти завжди піднімаєш плечі, коли брешеш, — прошепотів він.
Вони мовчали. Погляд у погляд. Там було все: прожите, нерозказане, залишене.
— Тепер ми друзі, — Оксана усміхнулася. — Або майже друзі.
— Ми просто вміємо любити. По-своєму. Без претензій і обіцянок, — сказав Олег.
І я подумала: диво — це не зустріти, а не втратити в собі тепло, навіть якщо не склалося. Зуміти зберегти людину в своєму житті, попри все.
Звичайне диво. Але ж і справді — найсправжніше.
