Одного разу вдома
Олена поставила чайник на плиту і мимоволі протерла столик, хоча він був чистим. Ранковий ритуал. Андрій уже пішов на роботу, не попрощавшись, як це сталося останні місяці. Лише гукнули двері — і все. Колись він завжди заходив на кухню, цілував у щоку, говорив щось ніжне. А тепер… Тепер вони жили, як сусіди у комуналці.
Чайник засвистів. Олена налила окріп у улюблену чашку із незабудками — ту саму, що Андрій подарив їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Господи, як швидко минає час…
— Мам, а де моя синя кофта? — у кухню влетіла Даринка, старша донька. У двадцять вісім вона все щя жила з батьками, заощаджувала на оренді. — Я ж учора просила постирати!
— На балконі сохне. Даринко, може, вже час тобі окремо жити? Ти ж доросла…
— Мам, годі! У мене й так голова болить зранку. — Даринка налила собі кави з турки, яку Олена приготувала заздалегідь. — До речі, тато якийсь дивний став. Увесь вечір у телефоні з кимось шепотів, а як я увійшла — одразу поклав трубку.
Олена здригнулася. Вона теж це помітила. І не тільки вчора.
— Мабуть, справа робоча, — оббрехала вона і доньку, і себе.
— Та годі, мам! Яка робота о одинадцятій вечора? Він же не хірург. — Даринка знизала плечима і побігла збиратися.
Олена лишилася наодинці зі своїми думками. Андрій справді став дивним. Раніше він розповідав їй усе: про роботу, про колег, про плани на вихідні. А тепер мовчить, наче води у роті набрав. І телефон ховає, як школяр вдвійку.
Ввечері вона вирішила зварити його улюблені деруни. Може, за вечерею поговорять по душі, як колись. Даринка пішла до подруги, вдома нікого не було. Найкращий час для розмови.
Андрій повернувся пізно, близько дев’ятої. Олена вже перехвилювалася, телефонувала йому кілька раз, але він не брав слухавку.
— Де ти був? Я хвилювалася! — зустріла вона чоловіка у передпокої.
— На роботі затримався. Терміновий звіт. — Він навіть не глянув на неї, одразу пішов у ванну.
— Андрію, я деруни спекла, твої улюблені. Поїмо разом?
— Не хочу. Дуже втомився. — Голос із ванни звучав глухо.
Олена постояла у коридорі, потім повернулася на кухню. Деруни вже охололи. Вона сіла за стіл, налила собі чаю і заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.
Коли Андрій вийшов із ванної, він пройшов повз кухню, навіть не зазирнув. Олена почула, як клацнув замок у спальні. Він замкнувся. Вперше за тридцять два роки шлюбу.
Вночі вона лежала на дивані у вітальні й думала. Про те, коли все змінилося. Чому вони стали чужими. Що, можливо, пора щось міняти.
Зранку Андрій пішов на роботу ще раніше, ніж зазвичай. Олена навіть не чула, як він збирався. Прокинулася від гуку дверей, що вдарили.
— Мам, що сталося? Чому ти на дивані спала? — Даринка стояла на порозі вітальні у халаті, з сонним обличчям.
— Так, спина боліла. На м’якому ліпше. — Олена встала, почала складати ковдру.
— Мам, не бреши. Я ж не сліпа. Ви з татом посварилися?
— Даринко, не твоя справа. Іди снідати.
— Як це не моя? Я ж тут живу! І бачу, що діється! — Донька сіла поряд. — Мам, розкажи. Можу чимось допомогти.
Олена глянула на доньку. Доросла, працює, заробляє. Може, і справді варто з кимось поговорити?
— Ми з татом… стали чужими, Даринко. Він ховається від мене, не розмовляє. А я не знаю, що робити.
— А ти пробувала серйозно поговорити?
— Пробувала. Він відмовчується або тікає.
— А може, у нього є хтось? — Даринка сказала це тихо, але Олена почула.
Така думка приТака думка вже спадала їй на серце, але вона відганяла її — “Ні, Андрій на таке не здатний”.
**Продовження:**
Вечером вона все ж таки наважилася: коли Андрій повернувся, вона зупинила його серед коридору і прямо запитала:
— У тебе є інша, чи просто я тобі набридла?
Він зненацька зблід, потім схилив голову і прошепотів:
— Пробач…
У цю мить Олена відчула — не біль, не розпач, а дивне полегшення, наче з плечей звалився тягар, який вона давно вже навіть не помічала.
**Завершення історії:**
Через місяць після розлучення, стоячи біля вікна своєї нової квартирки, вона пила каву, дивилася на сонце, що грало у калюжах після дощу, і усвідомила: іноді сміливість відпустити — це єдина дорога до нового щастя.
**Кінець.**
