Зима ніжно вкрила подвір’я Андрія пухнастою ковдрою снігу, але його вірний пес Граф, величезна німецька вівчарка, почав поводитися надзвичайно дивно. Замість того щоб грітися у великій будці, яку Андрій змайстрував з любов’ю ще минулого літа, Граф вперто спав просто неба, на снігу. Андрій спостерігав за ним у вікно, і щось стискало йому груди — такого він за другом не бачив ніколи. Щоранку, виходячи у двір, Андрій ловив насторожений погляд пса. Як тільки хлопець наближався до будки, Граф вмить ставав між ним і входом, тихо гарчав і дивився просильно, ніби казав: «Будь ласка, не заходь туди». Така незвична поведінка найкращого друга за всі ці роки змусила Андрія задуматися: що ж ховає його пес? Сповнений рішучості дізнатися правду, Андрій придумав невеликий план — заманив Графа до кухні шматком запашної котлети. Поки пес, замкнений у хаті, гавкав з усієї сили під вікном, Андрій наблизився до будки і тихенько заглянув всередину. Його серце ледь не зупинилося, коли очі звикли до темряви й він побачив те, від чого онімів… …Всередині, загорнутий у стару ковдру, дрімав малесенький кошеня — брудний, замерзлий і майже непритомний. Його оченята ледве відкривались, а маленьке тільце тремтіло від холоду. Виявилось, що Граф десь знайшов його і, замість того щоб прогнати чи кинути, дав прихисток. Він спав надворі, щоб не лякати кошеня, і стояв на сторожі біля входу — ніби у будці ховалася найдорожча скарбниця. Андрій затамував подих. Обережно простягнув руки, підхопив маленьке створіння і притиснув до грудей. У цю ж мить Граф стрімко підбіг, пригорнувся до Андрія — не гарчачи, а з ніжною турботою, готовий допомогти. — Ти чудовий пес, Графе… — прошепотів Андрій, ніжно обіймаючи кошеня. — Кращий за багатьох людей. Відтоді у дворі жило вже не двоє, а троє друзів. А будка, зроблена з любов’ю, знову стала справжнім домом — маленьким прихистком для врятованих душ.

Зима вкрила двір Олексія пухнастою ковдрою снігу, а його вірний собака Тихон, величезний східноєвропейський вівчар, поводився дивно.

Замість того щоб тули́тися у просторій буді, яку Олексій турботливо майстрував минулого літа, Тихон вперто спав просто на снігу, серед сріблястої тиші. Через вікно Олексій дивився на це, і в грудях стискалося щось важке адже ніколи раніше Тихон не робив подібного.

Щоранку, виходячи надвір, Олексій ловив насторожений погляд Тихона. Кожного разу, коли він підходив до буди, пес заступав йому шлях, глухо гарчав і дивився благаючи, ніби нашіптував: «Будь ласка, не заходь». Така поведінка, чужа рокам їхньої дружби, змушувала Олексія все більше замислюватися: що ж приховує його найвідданіший друг?

Налаштований дізнатися правду, Олексій придумав маленьку інтригу заманив Тихона до кухні шматком духмяного сала. Поки собака, зачинившись у кімнаті, завзято гриз двері, Олексій, дрижачи від передчуття, наблизився до буди й укляк поруч, зазираючи всередину. Серце його завмерло, коли в темряві зявився химерний силует, і він аж дихання затримав

Там, у клубку брудної ковдри, тулилося крихітне кошеня змерзле, змордоване, майже без подиху. Його оченята слабо відкривалися, а тільце билося в лихоманковому дрижанню. Тихон знайшов його десь уночі й, замість цькувати чи обминати, обережно прихистив. Собака нарочито залишався надворі, щоб не налякати малого, і сторожко вартив вхід, ніби у буді містилася найдорожча скарбниця.

Олексій завмер. Обережно простягнув руки, підібрав крихітну істоту до грудей. У ту ж мить Тихон метнувся до нього, щільно пригорнувшись не гарчав уже, а всім тілом був поруч, готовий допомагати.

Ти молодець, Тихоне прошепотів Олексій, тримаючи кошеня. Краще багатьох людей.

З того дня у дворі залишилося вже не двоє друзів, а троє. І стара буда, з любовю зроблена, знову віднайшла своє призначення стати маленькою оселею для врятованих душ.