Пісня зимового парку: нова глава життя
Ольга Петрівна надягла теплу кожушину, загорнула свою крихітну онуку Соломійку та вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з візочками, їхній сміх і розмови зливалися з шелестінням снігу під ногами. Соломійка, затишно загорнута в ковдринку, миттєво заснула на свіжому повітрі. Ольга Петрівна поринула в спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Данила. Вона так глибоко заглибилася в думки, що не одразу розчула дитячий плач. Спочатку їй здалося, що це Соломійка, але ні — онучка мирно спала. Неподалік стояв чоловік з коляскою, розгублено озираючись. Побачивши Ольгу, він звернувся до неї:
— Пані, допоможіть! Що мені робити?
Ольга завмерла, вражана його словами.
***
Коли Марія й Данило одружилися, свекруха відразу поставила умову:
— Тепер ви самі по собі, за себе відповідаєте. Я тебе, сину, виростила, вивчила. Хочу пожити для себе, мені всього сорок шість. Та й вам треба звикнути одне до одного. Тож із онуками не поспішайте!
— Ну й заявила твоя мама, прямо образливо, — насупилася Марія.
— Та не переймайся, вона у мене добра, просто виховувала мене сама, — усміхнувся Данило. — Недавно з подругою жартувала, що вони знову наче молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. На екскурсії їздять, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
— І які успіхи? — скептично запитала Марія.
— Поки що ніякі. На танцях один чоловік на всіх був, обрав іншу, і вони туди ходити перестали. А на екскурсіях самі жінки! Але не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, з онуками допоможе, — обійняв дружину Данило.
Жили вони поки в Ольги Петрівни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а після — то в театр, то на зустріч із подругами. У вихідні теж зникала. Молоді господарювали самі.
Марія хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Ольга Петрівна лише посміхнулася:
— Швидко ви, ну що ж, раз вирішили, так тому й бути!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
— Я завжди хотіла доньку, але не склалося. Значить, тепер буде онука!
Щоправда, спочатку Ольга в турботах про Соломійку не брала участі, ніби боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, у вихідні почувалася вільною.
— Добре, що мої батьки іноді приїжджають, із Соломійкою гуляють, — якось сумно сказала Марія Данилові, не встигнувши закінчити обід. Соломійка цілий день капризувала — різалися зубки.
Данило, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині та заспокоювати її:
— Ну, ми ж самі хотіли дитину!
— Вона ж бабуся! Добре, хоча коляску подарувала, іноді із Соломійкою грає. А ось у моєї подруги Оксани мама з роботи біжить, одразу доньку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! — образилася Марія.
— Ми молоді, справляємося. А мама втомлюється на роботі. І даремно твоя Оксана так матір навантажує, — засміявся Данило. — Мама нас попереджала!
Але наступних вихідних вони все ж попросили Ольгу Петрівну погуляти із Соломійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилася.
Ольга надягла кожушину, тепло загорнула малечу — на вулиці випав перший сніг, але сонце світило, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли по хрустким стежкам. Молоді мами й тата з колясками всміхалися одне одному, а Соломійка, заколисана свіжим повітрям, заснула.
Ольга йшла, поринаючи в спогади. Вона виховувала Данила одна. Батьки жили в селі й не допомагали, засуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягла сама. Колишній присилав аліменти через раз, але все, що в неї було, йшло на сина. Для себе — найдешевша їжа, аби не голодувати. Коли Данило підріс, стало легше. Вона працювала недалеко від дому, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Ольга досі любила смачно поїсти — відлуння тих голодних років.
Раптом її вирвав з думок дитячий плач. Вона здригнулася, подумавши, що це Соломійка, але онука мирно спала. Неподалік чоловік відчайдушно коливав коляску, з якої лунав рев. Він обернувся, побачив Ольгу й звернувся:
— Пані, допоможіть! Я вперше із онуком гуляю, не знаю, що робити!
Ольга завмерла, не вірячи вухам. Їй полоскотало, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустульку. Поправила — дитина затихла, зацмокувала.
— Дякую! Мої тут поряд— Не за що! Вітаю вас, Григорію, і бажаю щастя з вашим онуком, — промовила Ольга Петрівна, і в серці їй стало так тепло, ніби вона знайшла щось дуже дороге.
