Пісня зимового парку: нова сторінка життя
Ганна Степанівна надягла теплу кожушину, загорнула свою маленьку онучку Софійку та вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з візочками, їхній сміх і розмови зливались із шелестом снігу під ногами. Софійка, затишно загорнута в ковдру, миттєво заснула на свіжому повітрі. Ганна Степанівна поринула у спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Івана. Вона так глибоко занурилася в думки, що не одразу почула дитячий плач. Спочатку здалося, що це Софійка, але ні — онучка мирно спала. Неподалік стояв чоловік з візком, розгублено озираючись. Побачивши Ганну, він звернувся:
— Допоможіть, жінко! Що мені робити?
Ганна завмерла, вражена його словами.
***
Коли Марія й Іван одружилися, свекруха одразу поставила умову:
— Тепер ви самі по собі, самі за себе відповідаєте. Я тебе, сину, виростила, навчила. Хочу пожити для себе, мені ще тільки сорок шість. Та й вам треба звикнути одне до одного. Так що з онуками не поспішайте!
— Оце так заявила твоя мама, прямо образила, — похмурилася Марія.
— Та не переймайся, вона хороша, просто сама мене виростила, — усміхнувся Іван. — Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову, наче молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. Їздять на екскурсії, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
— Ну і як успіхи? — скептично запитала Марія.
— Поки ніяк. На танцях один дядько був на всіх, обрав іншу, і вони туди ходити перестали. А на екскурсіях самі жінки! Та не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, з онуками допоможе, — обійняв дружину Іван.
Жили вони поки у Ганни Степанівни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а після — то в театр, то на зустріч із подругами. У вихідні теж пропадала. Молоді господарювали самі.
Марія хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Ганна Степанівна лиш усміхнулася:
— Швидко ви, ну що ж, як вирішили, так і буде!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
— Я завжди хотіла доньку, але не склалося. Значить, тепер буде онука!
Щоправда, спочатку Ганна в турботах про Софійку не брала участі, немов боялася, що її обтяжать. Із роботи не поспішала, у вихідні почувалася вільною.
— Добре, що мої батьки іноді приїжджають, із Софійкою гуляють, — якось сумно сказала Марія Іванові, не встигши приготувати вечерю. Софійка цілий день капризничала — різалися зубки.
Іван, із дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й заспокоювати її:
— Ну, ми ж самі хотіли дитини!
— Вона ж бабуся! Добре, хоч візок подарувала, іноді із Софійкою грається. А от у моєї подруги Оленки мама із роботи біжить, одразу доньку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! — образилася Марія.
— Ми молоді, впораємося. А мама втомлюється на роботі. І дарма твоя Оленка так матір навантажує, — засміявся Іван. — Мама нас попереджала!
Але наступного вихідного вони все ж попросили Ганну Степанівну погуляти із Софійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилася.
Ганна надягла кожушину, тепло загорнула малу — на вулиці випав перший сніг, але сонце сяяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли хрусткими стежками. Молоді мами й тата із візочками посміхалися одне одному, а Софійка, заколисана свіжим повітрям, заснула.
Ганна йшла, поринувши у спогади. Вона сама виростила Івана. Батьки жили в селі й не допомагали, осуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року.
