Оля Миколаївна натягнула теплу шубку, загорнула свою крихітну онучку Марійку та вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з колясками, їхній сміх і розмови зливались із шелестом снігу під ногами. Марійка, затишно загорнута у ковдру, миттєво заснула на свіжому повітрі. Оля Миколаївна поринула у спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Андрія. Вона так глибоко занурилась у думки, що не одразу почула дитячий плач. Спочатку здалося, що це Марійка, але ні – онучка мирно спала. Неподалік стояв чоловік із коляскою, розгублено озираючись. Побачивши Олю, він благаюче промовив:
– Жінко, допоможіть! Що мені робити?
Оля завмерла, вражана його словами.
***
Коли Наталя й Андрій одружились, свекруха одразу поставила умову:
– Тепер ви самі по собі, самі за себе відповідаєте. Я тебе, сину, виростила, навчила. Хочу пожити для себе, мені всього сорок шість. Та й вам треба звикнути одне до одного. Тож із онуками не поспішайте!
– Ну й заявила твоя мама, прямо образила, – насупилась Наталя.
– Та не переймайся, вона у мене гарна, просто мене сама виховувала, – усміхнувся Андрій. – Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову як молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. На екскурсії їздять, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
– І як успіхи? – скептично запитала Наталя.
– Поки ніяк. На танцях один чоловік на всіх був, обрав іншу, і вони туди ходити перестали. А на екскурсіях самі жінки! Але не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, з онуками допоможе, – обійняв дружину Андрій.
Жили вони поки в Олі Миколаївни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а потім – то в театр, то на зустріч із подругами. По вихідних теж пропадала. Молоді господарювали самі.
Наталя хвилювалась, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Оля Миколаївна лише усміхнулась:
– Швидко ви, ну що ж, коли вирішили, так тому й бути!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
– Я завжди хотіла доньку, та не вийшло. Значить, тепер буде онучка!
Правда, спочатку Оля у турботах про Марійку не брала участі, немов боялась, що її обтяжать. З роботи не поспішала, у вихідні почувалася вільною.
– Добре, що мої батьки іноді приїжджають, з Марійкою гуляють, – якось сумно сказала Наталя Андрію, не встигши приготувати вечерю. Марійка весь день капризувала – різались зубки.
Андрій, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й заспокоювати її:
– Ну, ми ж самі хотіли дитину!
– Вона бабуся! Добре, хоч коляску подарувала, іноді з Марійкою грається. А от у моєї подруги Олени мама з роботи біжить, одразу дочку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! – образилась Наталя.
– Ми молоді, справляємось. А мама втомлюється на роботі. І дарма твоя Олена так маму навантажує, – засміявся Андрій. – Мама нас попереджала!
Але наступних вихідних вони таки попросили Олю Миколаївну погуляти з Марійкою в парку, поки вони сходять у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилась.
Оля надягла шубку, тепло загорнула маля – на вулиці випав перший сніг, але сонце сіяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли по хрустким стежкам. Молоді мами та тата з колясками посміхалися одне одному, а Марійка, заколисана свіжим повітрям, заснула.
Оля йшла, поринувши у спогади. Вона виховувала Андрія сама. Батьки жили в селі й не допомагали, засуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягла сама. Колишній присилав аліменти через раз, але все, що в неї було, йшло на сина. Для себе – найдешевша їжа, аби не голодувати. Коли Андрій підріс, стало легше. Вона працювала недалеко від дому, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Оля досі любила смачно поїсти – відлуння тих голодних років.
Раптом її вирвав із думок дитячий плач. Вона здрігнула, подумавши, що це Марійка, але онучка мирно спала. Неподалік чоловік відчайдушно гойдав коляску, з якої лунав рев. Він обернувся, побачив Олю й благаюче промовив:
– Жінко, допоможіть! Я вперше з онуком гуляю, не знаю, що робити!
Оля завмерла, не вірячи вухам. Їй стало приємно, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустульку. Поправила – дитина затихла, зацмокала.
– Дякую! Мої тут поряд живуть, і я недалеко, але зрозуміло, розгубився, – зніВони зустрілися наступного дня, і з того часу їхні спільні прогулянки стали початком чудової історії кохання.
