Букет ромашок у листопаді
Соломія закуталася в халат і підійшла до вікна. На деревах майже не лишилося листя. Тонкий білуватий іній вкрив пожовклу траву та дах сусіднього будинку. Вчора ввечері моросив дощ, а вночі підморозило. Холодний і похмурий листопад — передвістя довгої, безрадісної зими.
Соломія зітхнула. Туга за вікном, туга в серці — усі вихідні вона просидить удома сама. Туга…
***
Тоді теж був листопад. У обідню перерву Соломія побігла в кафе через дорогу від офісу, де продавали їжу на виніс. Вони з дівчатами чергувалися, хто бігатиме туди. Моросив дощ, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети з їжею.
На проїзній частині не було жодної машини. Соломія сміливо ступила на пішохідний перехід. Вулиця тут досить тиха, без світлофора. Вона не помітила, як із-за рогу вилетів позашляховик. Раптом почула різкий скрегіт гальм дуже близько й завмерла, прикулившись плечима й сховавши обличчя в долонях.
— На той світ поспішаєш? Набридло жити? — розлягся поруч сердитий крик.
Соломія відвела руки від обличчя й розплющила очі. Біля позашляховика стояв молодий чоловік, блискуючи чорними, розгніваними очима.
— Треба дивитися по сторонах. Якщо хотіла померти під колесами, іди на проспект, — сердився він.
Її вразили не грубі слова, а вигляд чоловіка. Високий, у чорному розстібнутому пальто, з рішучим підборіддям, яке гарно підкреслювала модна борідка. Темні очі чоловіка-мрії випромінювали іскри гніву.
— А ви думаєте, якщо у вас крута машина, то люди повинні тікати від вас? Тут немає світлофора. Дорога пуста. Я нічого не порушила, йшла по переходу. Треба було зменшити швидкість на повороті. Люди, до речі, ходять пішки, — перейшла в наступ вона.
Чоловік уважно подивився на неї.
— Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, я поїду. Вибачте, — останнє слово він кинув через плече, вже йдучи до машини.
Соломію ще довго трясло від пережитого шоку: мало не збив, ще й накричав. А наступного дня дощу не було. Вона не поспішала, йдучи в кафе, обережно ступила на “зебру”. Раптом ізбоку грюкнули двері машини, і Соломія миттєво відступила назад, на тротуар. Із припаркованого неподалік позашляховика вийшов той самий чоловік. Він розважливо підійшов до неї, усміхаючись.
— Господи, тепер чого? Проїжджайте, я зачекаю, — сказала вона, хвилюючись від його вигляду та усмішки.
— Вибачте. Я вас чекав. Хочу виправити вчорашнє непорозуміння. Може, пообідаємо в кафе? Як моральну компенсацію за мою грубість і на знак примирення, — він усміхнувся, блиснувши білосніжними зубами.
— Сьогодні нікуди не поспішаєте? — насторожилася Соломія.
Вони сиділи в кафе, і вона забула про все на світі. Одразу помітила обручку на його безіменному пальці. Одружений. Серце ніяково занило. Він виявився юристом, батьком двох доньок. Запитав номер телефону й одразу подзвонив, щоб вона зберегла його контакт. На всяк випадок. Просив звертатися, якщо знадобиться юридична допомога.
Соломія не збиралася йому дзвонити. Але через день він сам зателефонував і запросив на обід у кафе в іншому кінці міста, де мало хто їх міг побачити.
— Мене багато хто знає, не хочу пліток, — пояснив він.
Соломія й сама не зрозуміла, коли він почав приходити до неї додому. Нечасто, завжди несподівано й ненадовго. А у вихідні вона сиділа вдома сама й сумувала за ним, як і у свята. Він одразу сказав, що не покине дружину, обожнює дітей і ніколи їх не покине.
На язиці вертілося питання: навіщо тоді він приходить? Але вона побоялася виглядати дурною й відштовхнути його розмовами про стосунки. Вона закохалася, і їй вистачало тих крихіток миттєвого щастя, які він дарував. Тим більше що досвіду з чоловіками у неї було небагато.
***
У суботу Соломія довго лежала у ліжку. Поспішати нікуди, прибиратися ні для кого, усе одно просидить вдома. Довго стояла біля вікна в халаті, забувши навіть причесатися. Коли почувся дзвінок, вона пішла відчиняти двері, навіть не подумавши про свій вигляд.
Андрій увірвався як вихор, стиснув у обіймах, між поцілунками сказав, що в нього всього півгодини… Коли він пішов так само раптово, як і з’явився, Соломія прийняла душ і знову довго стояла біля вікна. Білий іній на траві встиг розтанути, асфальт виглядав вологим, ніби після дощу.
«От і вся любов. І знову сама. Так завжди: налетить ураганом, навіть поговорити не встигнемо, і зникає. Але він знайшов для мене півгодини, незважаючи на вихідний. І це дорого варте», — вмовляла себе. Зворушене серце не хотіло заспокоюватися, тіло дрижало від спогадів про гарячі обійми й ніжні поцілунки. Вона обхопила себе руками.
Соломія глянула на зоряне небо, десь далеко пролетів останній журавель, і раптом усміхнулася — життя лише починається.
