Коли в наш провінційний Івано-Франківськ багато років тому приїхала висока, граціозна, неймовірно гарна жінка зі Львова, весь наш двір завмер. Її звали Оксана Василівна, і вона була ніби з іншої планети — горда постава, стримана усмішка, погляд, від якого чоловіки губили голову, а жінки… ну, одні заздрили, а інші захоплювалися. Вона прибула за розподілом після інституту, і нам, місцевим, здавалося, що на нашу вулицю ступила справжня вихідка з великого міста.
Оксана ніколи не потребувала бутиків. Достатньо було шматка тканини, котушки ниток, голки — і через кілька дні вона вже виходила на вулицю в пальто, яке легко могло б прикрасити обкладинку журналу. Вона шила сама, вишивала, в’язала, а витончені візерунки на її сукнях викликали шепіт і заздрісні погляди. Ми, діти, бігали до неї додому, гралися яскравими парасолями — у неї їх була ціла колекція! А вона, сміючись, вчила нас «виходу по-дивному» і дозволяла уявляти себе моделями.
Попри увагу чоловіків, заміж Оксана Василівна довго не виходила. Можливо, їх лякала її незалежність, краса і, головне — гідність. Але все змінилося ближче до сорока. Тоді вона працювала економістом на меблевій фабриці, і у неї закрутився палкий роман із директором. Чоловік був одружений, і чуток вистачало. Особливо коли на світ з’явився син — Андрій, схожий на батька, як дві краплі води. По двору поповзли плітки, осуди, шепіт за спиною. Але Оксана трималася гордо. Вона звільнилася, але не залишилася в бідності. Її обранець вчинив гідно: забезпечив її, купив квартиру, і, як неважко здогадатися, меблі в ній були з тієї самої фабрики.
Я росла разом з Андрієм — тим самим хлопчиком. Наша пісочниця, ігри, свята. Оксана знаходила спільну мову з усіма жінками у дворі, допомагала, шила, завжти зустрічала з теплом. Її квартира була немов оазис — відчинені двері, аромат пирогів, добрі очі. Але перед школою мою сім’ю перевели в інший район, і зв’язок поступово зник.
Через роки, після університету, у відрядженні у Львові я раптом побачила знайому ходу. Жінка сідала в машину, їй допомагав чоловік, у рисах якого я впізнала дорослого Андрія. Я підійшла, і раптом відчинилися двері:
— Марічко! Впізнала? А я тебе одразу! — це була вона, Оксана Василівна, незмінна, елегантна, жива.
Ми поїхали разом, балакали. І раптом вона сказала те, від чого у мене мурашки побігли:
— Уяви, я закохалась… У мої-то роки! Ми з Олександром познайомились на відпочинку, спочатку це був лише курортний роман, а потім — справжнє кохання. П’ять років разом… А тепер його діти — дорослі, забезпечені, але бояться, що я «заберу» у них будинок. От і почались докори, тиск… Він охолонув, і ми розійшлися.
У її голосі була суміш смутку й гідності, але очі не погасли. Ми попрощалися біля готелю. Вона поїхала з сином, а я повернулася у номер і довго не могла заснути.
Минуло кілька років. Я випадково зустріла Андрія в кав’ярні. Ми сіли, згадували дитинство, і він розповів продовження:
— Мама не витримала. Поехала до нього. Сама, без попередження. І прямо в дорозі — інсульт. Подзвонили з лікарні, я кинувся туди. Лікарі не давали жодних шансів… Але вона виборолася. Уявляєш? Повернулася додому через місяць.
Я була в шоці. Жінка, якій було вже за сімдесят, кинулася в інше місто — заради кохання. Не заради грошей, не заради вигоди — а просто тому, що не могла жити без нього. Я запитала:
— І як вона зараз?
Андрій усміхнувся:
— Недавно прибирав у її шафі — знайшов сумку. Паспорт, косметичка, сукня, квитки… Знову збирається їхати! Кажу: «Мамо, ну ти ж тільки одужала!» А вона відповідає: «Жити треба, Андрію. Поки серце б’ється — потрібно любити».
Я сиділа, не знаючи, що сказати. Перед очима знову постала та Оксана Василівна з дитинства — яскрава, вільна, непідвласна жодним правилам. Вона не змінилася. Лише стала ще сильнішою.
І в той момент я зрозуміла: кохання не має віку. Його неможливо загнати у рамки. Воно приходить, коли душа відкрита — навіть якщо тобі за сімдесят. Головне — мати сміливість його впустити.
