– І не забудь купити банани для бабусі Надії! Тільки маленькі, такі, як вона любить! Минулого разу ти щось незрозуміле принесла! Мартуся! Хіба тобі важко зробити так, як тебе просили?
Марія Ігорівна Дьяків, головний бухгалтер великого підприємства, мама двох дітей і цілком щаслива дружина, тяжко зітхнула й кивнула в порожнечу, навіть не замислюючись, що мама її зараз не бачить. Достатньо було розуміти мама безпомилково здогадається, як саме вона відреагувала на настанову.
– І не кивай, а зроби! Ти ж себе знаєш! В голові вітер! Марія! Пора вже й дорослою стати!
Другий раз кивати Марія не стала. Просто відповіла: «Добре, мамо, я зрозуміла!» і попрощалася.
Дорослішати Ага, як скажете! Сорок років із копійками це, певно, замало
До кінця робочого дня залишалось пів години, а Марія намагалася схилитися над звітом. Та думки в голові вертілися які попало. В основному, тривожні. А вона ж добра дівчина. Так мама завжди казала.
– Марусенька в нас розумничка! Золота дитина!
Це було приємно, коли Марусю водили до садка. Дитина і лапочка, і з бубликами, і з пишними стрічками в косах. Диво й годі.
Еге ж, диво! Бо з садка мама забирала вже не таку милу дитину, а справжнісінького шибайголову.
– Марія! Що це у тебе на голові?!
– Гніздо! Так вихователька сказала. І порадила постояти на майданчику тихенько, щоб пташки прилетіли й пташенят там вивели. Бо треба щоб від моєї зачіски хоч якась користь була.
– А де банти?
– Не памятаю! Один Сашко забрав. Йому канат на якор потрібен був! Ой, мамо! Ти знаєш, у нього справжній корабель є? Сашків тато зробив! Вихователька нам сьогодні показувала: воду у тазику набрала і пояснювала, як той кораблик плаває! Краса!
– А друга стрічка?
– Не знаю, куди поділася. Олена попрохала. І зникла. Мам, а чому вітер дме?
– Марія!
– Що?!
– Відчепися з тими дурними питаннями! Голова розколюється!
Марія замовкала і дорогою додому косо оглядала маму. Може, їй боляче? Раптом її голова вже ніколи не стане цілою і залишиться тільки викинути, як ті скорлупки з яєць, які мама шпурляє у відро, коли смажить яєчню?
У Марусі уяви завжди було через край, і не доходячи й півдороги додому, вона могла всхлипнути, а потім і розревітися на повен голос, чим повністю виводила маму з себе.
– Марія! Ну спектакль справжній!
Пояснити, в чому справа, Марія не могла. Їй просто було до сліз жаль маму, її голову й зіпсований настрій, аж хотілося ревіти ще дужче як сусідська Ляля.
Ляля була дуже не розумна собачка. Вила з і без причини, а справжню трагедію влаштовувала, коли її господар, дядько Юра-слюсар, пив запоєм. Тоді Ляля вила кілька днів підряд, сусідів до сказу доводила, і дітлахи з усього третього підїзду будинку 6 по вулиці Грушевського благали мам брати Лялю собі. Сусіди сердились, викликали дільничного, але Ляля залишалася. Замовкла тільки раз під час чергового запою господаря, раптово, на надривному, недоспіваному вию. І всі зрозуміли: сталося лихо.
Юру проводжали всім двором. Був доброю людиною, завжди прийде на допомогу першим. Тільки “слабак”, як казала Маріїна мама.
Того дня Ляля, вийшовши з підїзду, сіла на порозі й застигла, дивлячись услід людям, що кидали квіти на доріжку під вікнами. Більше вона не вила. Марусі мама того дня не відправила у садок збиралася вести до стоматолога Марія приголубила собаку, але Ляля навіть не ворухнула хвостиком, хоча завжди тішилась будь-якій ласці. Мама взяла Марію за руку й вони пішли, а коли повернулися від лікаря, Ляля все так само сиділа, не рухаючись, і Марія могла б присягти, як вчив Сашко, що та мала собака плакала.
– Мамо, а чого в неї слізок не видно?
Що було в тому питанні, Марія доти не знала. Мама здригнулася, притягла Лялю до себе й тихо сказала:
– Лялечко, ходімо зі мною. Він вже не повернеться
Чи зрозуміла її Ляля не знала ні Марія, ні мама. Та через якийсь час Ляля вже жила з ними. В їхній родині собака прожила ще 17 років. Марія закінчила школу, вийшла заміж. І більше Ляля не вила. Вона просто жила поруч: їла, давала мити лапи, гуляла з Марією чи її батьками. Коли Лялі прийшов час піти, вона лише зітхнула по-людськи і закрила очі, втупившись носом у заплакану долоню Марусі. Більше собак Марія не заводила, хоч і діти просили так живуть у памяті темні, розумні Лялі очі.
Та загалом Марія була щасливим дитям. Мала все, що треба для радості: маму, тата, дві бабусі, зайця з відірваним вухом і млинці з домашньою сметанкою на вихідних. Була й дача бабусі Ольги, батькової мами, куди Марія з мамою їздила рідко. Чому так не знала, це був їхній дорослий секрет. На дачі всім подобалось, крім мами, проте Марія того тоді не помічала.
А ще були поїздки на море з іншою бабусею Надією. Її Марія любила особливо сильно, бо та віддавала їй весь вільний час. На відміну від бабусі Ольги, для Надії не існувало заборонених тем, вона відповідала на всі питання онуки, за що не раз отримувала наганяй від Маріїної мами.
– Ой, мамо! Нащо воно їй? Марусі ще дитина нічого не зрозуміє.
– А ти в малій не була розумною? Все сприймала. Марія уся в тебе.
Марія сміялась, дивлячись, як сердиться мама, а сама думала, що й справді й половини не розуміє з того, що розповідала бабуся, але слухати цікаво, і наступного разу треба розпитати чому ж дорослі не завжди дітям правду кажуть.
Причини для таких підозр у неї були серйозніші. Дорослі, звісно, старалися, аби Марія не розуміла, що коїться в родині. Але інколи із-за дверей тато з мамою сварились, а потім мама тихо плакала. На дачі бабуся Ольга стискала губи й уникала дивитися на маму Марії. Дівчинка не розуміла нічого тягла маму на кухню, допомагати бабусі місити пиріг з вишнями.
– Мам, пішли! Бабуся навчить тебе, як робити. Ти спечеш вдома! Смачно ж, а ти не вмієш!
– Ні, доню, хитала головою мама.
Звісно, ніхто нічого не пояснював. Це вже потім Марія зрозуміла все значно складніше. Якщо двоє стають родиною, не обовязково, що стануть рідними.
Розлучилися батьки, коли Марії виповнилося десять.
Свято на день народження було в розпалі, коли у коридорі грюкнули двері і мама сказала:
– Все
Ляля тоді підійшла до мами й притиснулася теплим боком до її ноги. Комусь із подруг закортіло морепродуктів, і Марія втекла до вітальні кликати всіх до столу. Коли повернулася, мама й собака так і стояли, дивлячись в одну точку, кожна поринула у власні думки.
– Все буде добре, доню! Йди до гостей! мовила мама.
Через кілька хвилин вона зявилась у дверях усміхнена, з тортом, над яким чаклувала всю ніч, сподіваючись, що Марія нарешті оцінить її старання.
Коли всі розійшлися, Марія сіла поряд, а мама простягнула їй ложку:
– Смачно? Плювати на дієти, Марійко! Плювати на все. Свято і в нас коли-небудь буде!
Що за свято малося на увазі Марія не зрозуміла і пізніше. Аліменти, які платив батько, ледве вистачало, щоб оновити гардероб швидкозростаючого підлітка, й то не завжди. Свята траплялися рідко: зичним залишався Новий рік і День народження Марії. Маминого дня народження не відзначали давно.
Бабуся Надія не криючись казала: дочка мусить влаштувати особисте щастя. Але Марія бачила мамі ті розмови неприємні. Відповідь була одна:
– Вистачить. Мені досить.
Зрілішаючи, Марія не раз думала: а якби мама не перекреслила себе як жінку? Дала волю почуттям, вийшла заміж вдруге? Можливо, мала брата або сестричку? Може, тоді мама не скаржилась би на головний біль, а сміялась би
Втім, мама перетворювалась на все більш строгу і жорстку, і Марії дуже складно було стримувати образи; часом вона не витримувала, огризалась але поруч відразу виникала Ляля. Цього аргументу вистачало, щоб Марія мовчки йшла до своєї кімнати.
Ляля кусає боляче це Марія знала. Один раз після бурної сварки собака зайшла й легенько торкнулася зубами Марію за щиколотку. Марія закричала, Ляля тихо пішла, навіть не обертаючись. Сліди швидко зійшли, а Марія добре запамятала не переч меш того, хто краще знає, що потрібно собакам і слухняним дітям.
Багато пояснила Марії її бабуся. Відповідала на всі питання просто.
– Що ти хочеш від мами? Кожна стає противною, якщо не має любові.
– Але ж ми з тобою її любимо!
– Ой, Марусю, не про це мова. Жінка жіночості прагне. А це не дадуть ні діти, ні батьки тільки чоловік. Ти поки не зрозумієш. Я ж добре знаю, мене теж кохання тримало. Коли діда не стало, мені було тільки сорок. І хоч романи були, але Що ти смієшся? Не завжди я такою була! Й мене під місяцем згадували. Але кохала тільки твого дідуся.
– Ба, мені шістнадцять!
– І що? Твоя мама у вісімнадцять прийшла й сказала, що без твого тата не може. Те, що він без неї може, її не хвилювало. Можна сказати, мама закохалася, як кішка. Але я бачила це справжнє кохання. Без лишнього пафосу. Знала, що буде важко: його батьки її не сприйняли, а тато був улюбленцем сімї. Терпіла. Не пробачила тільки одного
– Зради?
– Так. Пробач, що кажу прямо. Але краще правду знати. Ти не мусиш ненавидіти тата. Кожен має право на своє життя. Який сенс тратити час на образу і ненависть? Зрештою, від тата в тобі є часточка і від мами. І жодну не відтяти.
– Мама ніколи не казала нічого лихого про тата.
– І не скаже. Вона розумна. Він для тебе завжди тато, і ти залишишся його дівчинкою.
– Вона досі його любить?
– Думаю, так. Тому й нічого не хоче міняти.
– А як гадаєш, я теж когось так зустріну одного і на все життя?
– Не знаю, дівчинко. Молюсь, щоб той, хто прийде, був гідний великого жіночого кохання
Мого Олеся я зустрів саме так, як передбачила бабуся. Біг на перший в житті екзамен у університеті як лось носом у двері і зіткнувся з високим худорлявим хлопцем. Обличчя розглядіти не встиг, відреагував інстинктивно, вибачився, але відзначив міцні руки підхопив, не дав носа розбити.
– Дівчино, ви така стрімка, боюсь, не наздожену! Давайте скоріше свій номер!
Свій номер я не дав (і не взяв), але й не здивувався, коли, виходячи з аудиторії з радістю в заліковці, побачив “рятівника” в коридорі.
– Тепер ви нікуди не поспішаєте?
Через три роки ми одружилися. Жили перший час із мамою, але я зрозумів це не діло.
Було нелегко. Олесь мамі не сподобався. Не бачила в ньому підтримки для мене.
– Що це за професія програміст? Цілими днями за компютером! Скоро поруч із тобою буде не чоловік, а слон.
– Мамо, не перебільшуй…
– Мені тебе шкода. Наплачешся ж
Олесю довелося довго доводити, що він гідний зять, але з часом мама прийняла. На це пішло майже десять років, але вона врешті зізналася: «Зять у мене золото».
На той час ми вже жили окремо в затишній двокімнатній квартирі. Чоловік зміг відкрити свою маленьку айті-компанію, я ж ганяв по місту на перегляди, як рієлтор. Зі старшим сином по черзі сиділи бабуся й прабабуся.
Перші “дзвіночки” настали, коли я чекала другу дитину.
– Марійка, ти що собі думаєш? Пішла на годинку і зникла! Мене справ багато! сердита мама перемішувала на плиті улюблений Олеся зелений борщ. Все, я пішла! Наступного разу плануй усе заздалегідь!
Я не розуміла, чим образила. На візит до лікаря пішло менше години, до того ж лікарня поруч. Але мама була впевнена, що це було сьогодні, а не вчора.
Від обстеження відмовилася категорично. Я довго умовляла…
– Навіщо? Я здорова! Краще про бабусю подумай!
Я потайки організувала лікаря додому через тата.
– Добрих новин мало. Треба обстеження, але вже зараз видно попереду важкі часи.
Я слухав і не міг повірити: невже про мою маму? Вона ж ще молода! Звідки такі складнощі?
– Що за причина не важливо. Головне мінімізувати наслідки.
– Це реально?
– Спробуємо підтримувати, відстрочити, але вилікувати не можемо. Але може, доки знайдуть ліки, виграємо час.
Я зрозумів: тепер життя зміниться і нікуди від цього не дінешся. Бо ріднішої від мами немає. Є чоловік, діти, бабуся, тато але мама…
Я зробив все, щоб мама переїхала до нас у новий дім. Олекса купив гарний котедж, хоч довелося залізти у борги.
– Головне, щоб ми були разом…
Я розумів, що віднині про спокій тільки мріяти.
Так і сталося.
Мама часто забувала, що вже живе із нами, збиралася їхати додому.
– Мамо, твоя кімната по коридору.
– Не потрібна мені твоя гостьова! Я у свій дім піду!
– Завтра ти мені потрібна, для хлопців посидіти, і бабуся хворіє. Залишся, прошу!
– Ладно. Тільки не думай, що так буде завжди! Своє особисте життя теж є!
– Я розумію, мамо.
– Та що ти там зрозумієш, Марія, у своєму віці!
Без бабусі, яка допомагала доглядати, я давно зійшов би з глузду.
– Ба, вона зовсім нічого не памятає?
– Чому, Марусю Багато що. Переважно те, що було дуже давно. Деякі речі краще за мене знає! І я розумію: мало часу їй присвячувала, коли вона росла Все робота Я справжньою мамою себе відчула лише з тобою.
– Не смійся, але твоя мама моя біль Як хотіла би повернути хоча б часточку втраченого! І часом мені здається, що теперішнє дане саме для прощення. Вона бурчить та лаються, але то все дрібниці. Коли дивиться на мене, я розумію, їй не боляче більше. Вона щаслива хоч на мить і це дар. Бо кожна мама хоче, щоб дитина хоч трошки була щаслива. Я цього дочекалась…
– Я не знаю, бабусю, як це витримати…
Я бачив як важко бабусі, розуміючи, що її єдина дитина поволі йде в інший вимір. Не раз я заставав маму, сидячу біля крісла, в якому бабуся «застигала» і тихо запитував:
– Завести?
– Нехай… Це ненадовго…
Бабуся пішла невдовзі після того, як я зрозумів: минулого життя вже не повернути.
– Бережи її, Марійко. Як зіницю ока Я вже не зможу
Я кивнув й лише думав, щоб не показати, наскільки страшно.
– Думай про неї, як про дитину. В старості ми знову діти. Щиро жалій. Якщо закричати хочеться кричи, але так, щоб не чула! Обіцяй…
– Обіцяю, бабусю
Скільки разів я згадував цю розмову? Без ліку. Ось і зараз також.
Я глянув на годинник, зітхнув і взяв сумку. Гаманець, ключі, парасоля… Здається, все. Пора! Зустріти старшого з тренування, заїхати за малим до школи, далі в магазин. За бананами. Маленькими, як любила бабуся.
Бо мама, побачивши цю жменьку, згадає, що бабуся ще жива, і досить буде зробити декілька кроків коридором, не звертаючи уваги на доглядальницю. А потім увійти в вітальню й побачити те саме крісло, яке не вписується в інтерєр, але стоятиме доти, поки його пам’ятатимуть. І сказати зі звичним бурчанням:
– Марія, ти могла б уже почистити оббивку? Скільки разів казати? Ти купила банани? Бабуся ось-ось прийде. Вона просила.
– Звичайно, мамо. Сідай, я тобі зроблю чай.
І крісло буде зайняте. І ще буде трохи часу притулитися щокою до рідних рук, зловити суворий, але такий ніжний мамин погляд. Усміхнутися їй на здивоване:
– Маріє, що це в тебе на голові? Де твій гребінець? Принеси, я тебе причешу! Ой, вже пізно, треба лягати спати! Що ти завтра на сніданок манку чи млинці?
Я зрозумів одну річ втрачаючи, ми вчимося сильно цінувати моменти простого щастя й любити тих, хто поруч, як востаннє.
