«Ти мені нічого не говориш, отже, ти теж готуєшся до розлучення»: як через одну дарувальну сім’я ледь не розпалася
Оксана та Ігор вечеряли, коли вхідні двері різко відчинилися, і в квартиру буквально влетіла його мати — Надія Петрівна.
— Сину! Зараз ти довідаєшся про свою дружину дещо цікаве! — вигукнула вона з порогу, не знімаючи пальто.
— Мам, сядь, заспокойся. Ти вся червона, мабуть, тиск підскочив, — схвилювався Ігор.
— Є з чого! — вибухнула свекруха й різко повернулася до невістки. — Сьогодні я зустріла Тетяну, ту, з якою ти працюєш, і вона мені все розповіла!
— Що саме? — спокійно запитала Оксана, не відводячи погляду.
— Що тебе підвищили ще минулого року, і ти заробляєш у півтора рази більше за Ігоря. А він навіть не знає! Усе приховуєш! — випалила Надія Петрівна, аж захлинаючись від обурення.
— У чому проблема, Надіє Петрівно? Ми у вас грошей не позичаємо, нам вистачає. Що вас турбує?
— Навесні, коли я попросила вас допомогти з ремонтом даху на хаті, ти сказала, що грошей немає. А тепер виходить, що вони є! І де ж вони? Ти їх збираєш на розлучення, чи не так? — наступала свекруха.
Оксана підвелася зі столу й глянула на чоловіка:
— Ігорю, принеси, будь ласка, із верхньої шухляди в спальні червону папку.
Він мовчки виконав прохання.
— Що це? — запитав, відкривши папку. — Депозити?
— Так. На Максима й Софійку. Я щомісяця відкладаю частину зарплати — на майбутнє дітей. Коли я зрозуміла, що у вашій родині я лише тимчасова, мені довелося подумати, як захистити їх.
— Що значить «тимчасова»? — встряв Ігор.
— А ти не пам’ятаєш, як оформили квартиру, яку тобі купили батьки на гроші від проданої «трішки» у центрі? На себе. Тому що «якщо раптом розлучення». Тоді ти нічого не сказав. Ані слова. Я була вагітна, ти знав. І мовчав. Думаєш, я не помітила? Думаєш, забула?
Ігор важко зітхнув. Надія Петрівна спробувала вставити своє:
— Це був захід безпеки!
— Проти кого? Проти матері твоїх онуків? — голос Оксани тремтів. — Після цього ви дивуєтеся, чому я з вами холодна?
— Де гроші, Оксано? — знову втрутилася свекруха. — Ти в сім’ю їх не вкладаєш, отже, маєш заначку. Готуєшся піти.
— Ігорю, проведи, будь ласка, маму. Нам із нею більше говорити ні про що, — сказала Оксана, не підвищуючи голосу.
— Та так! Зараз піду! Але знай: сама зруйнуєш свою сім’ю! — кинула Надія Петрівна, але на виході все ж обернулася: — Хоча… ви з самого початку були нерівними.
Коли двері за нею зачинилися, Ігор довго мовчав.
— Ти й справді думала, що я готую «запасний аеродром»? — тихо запитав.
— Я не знала, що думати. Бо ти мовчав. А мовчання — теж відповідь.
— Я не хочу розлучатися. Я люблю тебе. І дітей.
— Тоді доведи це. Покажи, що я тобі не чужа.
— Добре. Я перепишу ту квартиру на Софійку. А на рахунки дітей — теж почну відкладати. Трохи, але стабільно. Довіра — це двобічний рух.
Оксана повільно кивнула.
— А слово «розлучення» у нас у домі — під забороною, — додав Ігор.
— Погоджуюся.
І вперше за довгий час вони відчули, що говорять не сусідам по квартирі, а рідним людям.
