Ось історія, яку мені розповіла одна близька подруга. Її сім’я — звичайна молода пара з двома малюками: дівчинкою п’яти років та хлопчиком півтора років. Жили вони скромно, але щасливо — мама у декреті, тато працював.
Аж поки гроші не почали закінчуватися.
Коли молодшому виповнилось півтора, моя подруга, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його зарплати ледь вистачало на найнеобхідніше. Про няню мови не йшло — занадто дорого. Єдиним варіантом здалася бабуся, мати чоловіка. Вона погодилась, здавалося, без заперечень. Усі думали: внуки будуть їй у радість, а Оксана зможе підтримувати сім’ю.
Оксана з дитинства шанувала старших, тому навіть не сумнівалася, що бабуся впорається — адже вона виховала гарного сина.
Але все пішло не так.
За кілька тижнів бабуся почала нарікати: мовляв, діти невиховані, бешкетні, не слухаються, постійно розкидають речі, погано їдять і бігають по хаті. Кожного дня вона дзвонила Оксані та скаржилася, як їй важко.
— Їм потрібна твоя тверда рука, ти їх неправильно виховуєш! — сердито говорила свекруха. — А я, вибач, не няня. У мене свої справи та здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.
Найгірше було, коли вона одного разу заявила, що їй потрібен «законний вихідний серед тижня». Оксана була в шоці: вони з чоловіком працюють, не можуть просто взяти й відпочити, а тут — бабусі раптом треба перепочити. Куди діти дітей — нікого не хвилювало.
Свекруха критикувала не лише дітей. Вона почала встановлювати свої порядки в їхньому домі. То рушники, на її думку, висять неправильно, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на своїх місцях. Одного разу вона навіть почула розбирати їхній одяг, пояснюючи, що в її оселі все має бути по-її. Спочатку Оксана з чоловіком терпіли, але потім їхнє терпіння почало переповнюватися.
Коли старшу доньку нарешті взяли до садочка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, за прогнозами, ще рік у садок не візьмуть. Але рішення вже було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Оксана звела спілкування до мінімуму. Дзвонила раз на два тижні, а внуків бабуся бачила раз на місяць, і то — без особливого захвату з обох боків.
Так, бабуся допомогла в скрутний час, але постійні докори, тиск і спроби «виховувати всіх» зруйнували той тонкий зв’язок, що між ними ще залишався. Оксана зійдзналася, що більше не хоче, щоб її діти росли під цим натиском. Вона сама виросла без бабусиних лекцій і вважає, що з дітьми має бути тепло та любов, а не крики й незадоволення.
Збоку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мозок, осуджують за кожну дробину і при цьому не допомагають, а лише ускладнюють життя — хочеться втектиш. І не повертатися.
Інколи здається, що бабусі й дідусі забувають: онуки — це не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх з нуля щодня. Вони — для любові, для мудрого слова, для ласки. А не для виховання у стилі 80-х з криками й докорами.
Ось і Оксана вирішила: краще впоратися самій, хоч і важко, аніж знову впускати в дім людину, яка руйнує все своєю присутністю. І я її розумію.
А як ви вважаєте — чи повинні бабусі допомагати з онуками щодня, чи це лише добра воля, до якої не можна примушувати?
