«Ми з чоловіком у всьому собі відмовляли заради доньок, а тепер я сама — і нікому не потрібна»: за що мені таке ставлення від рідних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, найважчі часи позаду — адже ми удвох тягнули все на собі. Працювали на заводі, жили дуже скромно. Зарплати — сльози. Але при цьому робили все, щоб наші дівчатка не почувалися гіршими за інших. У них завжди було в що вдягнутися, з чим піти до школи, на що купити зошити чи квиток у кіно.
Ми з чоловіком майже нічого собі не дозволяли. Не пам’ятаю, коли останній раз купувала нове пальто — усе віддавали дітям. Доньки вступили до університету, одна за одною. І знову витрати: стипендії ледве вистачало на проїзд, доводилося допомагати. Купували одяг, платили за оренду, підтримували з їжею. Я знову навчилася рахувати кожну копійку. Але й тоді ніколи не шкодувала — аби в них усе було.
Після навчання обидві вийшли заміж. Ми з чоловіком раділи — діти влаштувалися. А потім майже одразу з’явилися онуки — два хлопчики, один у старшої, інший у молодшої. І все пішло по колу. Після декрету доньки сказали, що віддавати малюків у садок ще зарано, і попросили мене посидіти з ними. Я тоді вже була на пенсії, але підробляла прибиральницею, щоб якось зводити кінці з кінцями. Порадилися з чоловіком — вирішили: я доглядаю за онуками, а він працює.
Так і жили — дві пенсії та його зарплата. Зяті разом відкрили справу, і з часом у них пішло вгору. Ми тішилися, пишалися. Навіть якщо просили грошей на щось — не відмовляли: як же інакше, це ж діти.
Але одного дня все обвалилося. Чоловік пішов на роботу… і не повернувся. Серце. Його не встигли врятувати. Мені здавалося, що земля розступилася під ногами. Ми прожили разом сорок два роки — як тепер жити далі? Я залишилася сама. Доньки деякий час навідувалися, забрали онуків, віддали до садка. А потім… наче викреслили мене.
І тут я зрозуміла: моя пенсія — мізерна. Раніше якось виходило, бо була підтримка чоловіка. А тепер? Комунальні, їжа, ліки… іноді стою в аптеці й вибираю: таблетки чи хліб. Коли доньки таки завітали, я наважилася заговорити.
Тихо сказала: «Доню, якби ви могли хоч трохи допомогти з оплатою рахунків, я б купувала собі ліки…» Старша навіть не дала договорити — відповіла, що в них і так купа витрат, усе дорого, грошей не вистачає. А молодша… наче й не почула. Після цього — тиша. Ні дзвінка, ні візиту.
Я залишилася сама у своїй хаті, серед фотографій, дитячих підробок, маленьких пінеток, які сама в’язала для онуків. Більше ніхто не приходить. Ніхто не питає, як я. Ніхто не спитав, чи жива я взагалі. А колись я була для них усім. Варила каші, прасувала сорочки, колихала колиски ночами. Я вчила їх говорити, читати, підскакувала до них за першим плачем.
Зараз я сижу біля вікна, дивлюся, як по вулиці йдуть чужі бабусі з онуками. Сміються, тримаються за руки. А в мене — тиша. І гіркота. Бо я не розумію — за що мені таке. Коли саме я перестала бути потрібною? Невже діти так швидко забувають усе, що для них робилося?
Я не прошу багато. Мені не потрібні їхні гроші чи подарунки. Я хочу трохи тепла, пару слів, дзвінок раз на тиждень. Хочу, щоб запитали: «Мамо, як ти?» Щоб онуки завітали, просто посиділи поруч. Але, мабуть, це — розкіш, якої я не варта.
З кожним днем мені все важче вірити, що вони згадають. Але я все одно чекаю. Бо материне серце не вміє переставати чекати. Навіть якщо боляче. Навіть якщо образилося. Навіть якщо здається, що тебе зрадили.
