Я розчарована в собі за те, яких виховала дітей.
Буває, що біль приходить не ззовні. Вона живе всередині, ниє десь у грудях, крапля по краплі роз’їдає душу. Я вже й не злюсь — просто втомилась. Мовчки соромлюся. Не на дітей… На себе. На те, як я їх виростила. На те, що десь на шляху материнської любві переплутала турботу зі вседозволеністю. І тепер пожинаю плоди.
Шість років тому я поховала чоловіка. Ми прожили разом майже сорок років, і все наше життя було присвячене дітям. Працювали без вихідних, без відпочинку, забуваючи про себе. Все — заради них. Ради їхнього майбутнього. Купили їм оселі, оплатили навчання, дали все, про що вони могли мріяти. Коли чоловік пішов, я залишилася не просто сама — я залишилася без підтримки. А тепер, вже два роки на пенсії, сижу у холодній хаті й розмірковую, як же так вийшло, що рідні діти — ті, заради яких я жила — тепер наче й не помічають мене.
Моя пенсія — це жарт скрізь сльози. Добре, що оформила субсидію на комуналку, інакше б давно світ відключили. Але й зараз грошей не вистачає на ліки, на їжу, на найпростіші речі. Я зверталася до дітей. Не просила багато. Лише трохи допомоги. Але почула у відповідь: «Нащо тобі гроші?» — від сина. «У нас саміх непросто» — від дочки.
Непросто? Але ж вони їздять у відпустки, купують нові речі, машини. У доньки шафа ломиться від брендового одягу, а онучці, якій усього сім, що місяця дає по дві тисячі гривень на кишеню. Мені б хоч ці гроші — на ліки чи хліб. Але в неї, мовляв, немає можливості. Як так? Коли я це чую, серце стискається. Вже кілька рокіЯ ношу одні й ті ж туфлі, пошарпані й протерті, але мовчу, бо соромно просити, та й надія вже ледве теплиться.
