«Оленка — золотце, а ти хто така»: як свекруха намагається повернути чоловіка до колишньої дружини
П’ять років тому мій чоловік Орест розлучився зі своєю колишньою дружиною Оленою. Одружені вони були недовго — їхній союз розсипався після того, як Оленка зрадила й, не особливо ховаючись, швидко вийшла заміж знову. А ще через два роки в його життя увійшла я. Ми познайомилися, закохалися, і от уже три роки, як ми з Орестом — чоловік і дружина.
Здавалося б, усе просто: люди розійшлися, у кожного — нове життя. Але, як виявилося, не у всіх. Його батьки — особливо свекруха — ніби застрягли в минулому, де досі існує «ідеальна родина» сина з Оленкою. Усі мої спроби бути ввічливою, нейтральною, поважною розбивалися об глуху стіну: мене просто не хотіли приймати. А причина у свекрухи одна — у Ореста з Оленою є спільна дитина, а отже, на її думку, у них справжня сім’я, а я — просто випадкова попутниця.
Коли ми тільки починали зустрічатися, Орест був вільний, а Оленка вже давно влаштувала особисте життя. Він одразу чесно розповів, що у нього є донька, яку він любить усією душею і з якою проводить кожну вільну хвилину. Оленка тоді не заважала йому спілкуватися з дитиною, навпаки — була вдячна, що він не втік із її життя, як то часто буває. Вони спілкувалися лише з приводу дочки, сухо й спокійно.
Але саме це й виводило свекруху з себе. Вона хотіла повернути ту «свою» сім’ю за будь-яку ціну. А я? Я, на її думку, просто «молода, гарненька», я ще встигну вийти заміж за «свого». Вона навіть на наше з Орестом весілля заявила:
— Навіщо тобі це? У нього вже є сім’я! Там дитина!
Я намагалася пояснити, що поважаю те, що у мого чоловіка є донька, що він чудовий батько, але ж сім’я — це не просто штамп у паспорті та спільне минуле. Але свекруха мене не чула. Її серце належало лише Оленці.
Коли колишня дружина знову розлучилася, свекруха сприйняла це як шанс усього життя. Тепер же, мовляв, усе складеться! Вона одразу почала запрошувати Оленку на всі родинні свята, ніби та як і раніше «дружина сина». На кожному застіллі я слухала одні й ті самі репліки:
— Ось Оленка була гарною дружиною… А ти, звісно, теж нічого, але…
Оленку все це, здавалося, мало хвилювало. Її запрошували — вона приходила, ввічливо посміхалася, кивала. Ні тепла, ні бажання щось повертати — нічого. Просто байдужий холодок, яким вона, як виявилося, завжди й підкорювала свекруху. Та називала її «слухняною», «несперечливою», «жіночною». А я, мабуть, надто «жива».
Орест бачив усе це, намагався вмовити матір:
— Мамо, годі, у мене з Оленкою нічого немає. Ми виховуємо дитину, ми — батьки, але не пара. Чому ти не хочеш прийняти мою дружину?
Свекруха робила вигляд, що слухає, а через пару днів знову дзвонила:
— Ти поряд із дружиною? Напевно, у Оленки?
— Зайди, сину, забери у Оленки банки, а заразом провідай, як вона там сама з дитиною…
Вона ніби шила гачки ревнощів і намагалася їх закинути в мене — тільки я не клюю. Я знаю, що Орест відданий мені. Він усе робить для своєї донечки — платить, купує, возить на гуртки, буває, що донька живе в нас тижнями. У мене з Оленкою немає конфліктів. Усе — спокійно й з приводу. Саме так і повинні поводитися дорослі люди після розлучення.
Але свекруха живе в якомусь своєму вигаданому світі, де тільки вона знає, як правильно. Де лише «та сім’я» була справжньою, а я — чужа й тимчасова. Мене це не ревнує, не принижує — мене це злить. Скільки можна боротися за визнання, яке тобі навіть не збираються давати?
Нещодавно Орест сказав, що все зміниться, коли я нарожу дитину. Мовляв, тоді мати відчепиться, зрозуміє, що в нього нова сім’я. Але я сумніваюся. Гадаю, навіть наш спільний малюк не зупинить її. Вона просто скаже:
— Ну й що? У нього є ще одна дитина. А Оленка була кращою мамою…
Орест не сліпий. Він усе бачить і відчуває. Він намагається захистити мене, бути на моєму боці. Але мати — це мати. Він не може її вимкнути. І я його розумію. Але я втомилася бути між молотом і ковадлом. Я не прошу свекруху мене любити. Я не вимагаю оплесків. Я просто хочу поваги. І тиші.
Скажіть, як бути? Дитина змінить її ставлення до нас чи ні? Чи її серце назавжди залишилося в тій старій родині, де я — зайва?
