“Я не підписувалася бути мачухою — це не було моє життя, не мій вибір.”
Коли я зустрів Оксану, вона одразу розповіла мені все як є: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки дітям, плани купити кожному свою оселю. Мені було двадцять сім, їй — тридцять сім. Я знав, на що йду. Більше того, мене навіть влаштовувало, що вона не тиснутиме на мене з дітьми — я завжди вважав себе тим, хто свідомо не хоче ставати батьком. Чайлдфрі — свідомий, чіткий вибір. Вільне життя, можливість подорожувати, робота, свій час.
Спочатку все було навіть непогано. Окрім дітей, Оксана орендувала просторий будинок під Києвом, заробляла чудово. Діти — приємні, виховані, приїжджали до нас на вихідні, залишалися ночувати. Я знаходив з ними спільну мову, ми разом дивилися фільми, готували щось смачне, вони ставилися до мене з повагою. Загалом, роль “приємного дядька на вихідних” мені підходила. Ніхто нікому не заважав.
Так минуло два роки. А потім… все пішло шкереберть. Старшому сину виповнилося чотирнадцять, він встряг у конфлікт із матір’ю і буквально втік до нас. Оксана, як завжди, на роботі з ранку до ночі, а я лишився наодинці з бунтівним підлітком. Вічні хлопання дверима, навушники на повну, грубі відповіді. В моєму домі опинилась чужа дитина, яка поводилася так, ніби я для неї ніхто — і вона мала рацію, адже я справді був ніким.
Минуло три місяці — і колишній чоловік Оксани “тимчасово” відправив до нас і молодших дітей. Мовляв, переїжджає до Львова, там нова робота, висока посада, трохи облаштується — і одразу забере дітей. Але “тимчасово” затягнулося вже на рік. Діти досі з нами. Ні дзвінків, ні натяків, що батько збирається їх повернути.
Тепер у моєму домі живуть троє чужих дітей. Старший ігнорує мене, робить усе навпаки, немов я — прислуга. Середня не встигає з навчанням, щоранку доводиться сидіти з нею над домашнім. Молодша — найспокійніша, але її треба возити на гуртки, секції, олімпіади. І все це — на мені.
Я не підписував контракт на таке. Я не хочу бути нянькою, репетитором, водієм і кухарем у одній особі. Мені немає коли працювати. Я фрілансер, у мене були постійні клієнти, замовлення, дохід. Зараз — тиша. Люди просто перестали чекати, бо я постійно з дітьми. Дні минають у біганині, у побутових клопотах. А де в усьому цьому я?
Я спробував поговорити з Оксаною. Спокійно, по-дорослому. Вона слухає, але відповідає одне й те саме: “Це мої діти, я не можу викинути їх на вулицю.” І додає: “Ти ж розумієш, вони ж ні в чому не винні…” Так, не винні. Але й я — не винен. Я не народжував цих дітей. Я не обіцяв бути їм батьком. Я не готовий жертвувати своїм життям заради чиїхось виборів.
Останнім часом я все частіше думаю, що виходу немає. Тільки розлучення. Тільки свобода. Я втомився бути заручником чужої родини, чужих помилок, чужих дітей. Я не злий. Я просто людина, яка хоче жити своїм життям, а не нав’язаним кимось іншим. І якщо вона цього не розуміє — значить, ми з самого початку говорили різними мовами.
