8 червня
Нарешті я влаштувала своє життя з коханим. Сергій привіз мене, Віроніку, у мальовниче село на Тернопільщині. Тут, серед зелені та тиші, нам лишилась у спадок хатина його бабусі, стара, але така затишна, немов вся наповнена спогадами щасливого дитинства. Сергій одразу сказав: «Вибирай, Віронічко, або тут починаємо наше нове життя, або переїдемо до міста шукати квартиру».
Чесно кажучи, обирати особливо не довелося. У Львові у Сергія нічого не було: раніше він тулувався в кімнаті у сестри Оксани, ділив ліжко з її старшим хлопцем. Оксана завжди всім була незадоволена. Навіть коли Сергій щомісяця віддавав їй більшість зарплати у гривнях, ледве витримувала його присутність.
Господарство на брата лишалося солідне: щотижня чистити килими, трусити подушки, водити трьох її дітей на прогулянки. Їхні роки завжди відчувалися від року до шести. А чоловік Оксани все навчався десь у Харкові або пропадав у друзів. Побутова метушня падала на Сергія.
Я добре все це знала. Сергій був хорошим спеціалістом, мав непогану роботу, але його зарплата майже повністю йшла сестрі. Коли ми тільки почали зустрічатись, і Сергій нарешті збирав трохи для себе, то Оксана ледь його на вулицю не виставила. Доглядав племінників, відпрацював ще два тижні перед остаточним переїздом. Після чергової сварки пришкандибав з валізою до мене в гуртожиток.
Тут, в селі, жити було легше душею. Люди тут добрі, згадали Сергія як малого хлопця, який виростав біля бабусі. Хоч батьки Сергія живуть аж у Сумській області, а мої аж біля Кропивницького, допомоги нема від кого. Все починали самотужки.
Тихо розписались у райцентрі, облаштували хату, я влаштувалась вихователькою в місцевому дитсадочку, Сергій почав працювати на лісопильні. Бабуся-сусідка, яка вже ледве ходила, подарувала нам свою козу умовила тільки залишати їй щодня по півлітра козячого молока. Потім у нас зявились і кури, і кілька овечок. Зарплати було небагато, але вистачало завдяки господарству, а я ще підшивала селянам одяг на замовлення і вже якась копійка до гривні додавалася.
Нашому синочку Назарчику вже три. Я вийшла на роботу, ті перші найважчі роки, здається, позаду
І тут як грім з ясного неба на порозі сестра Сергія Оксана і всі свої троє дітлахів приволокла. Її чоловік, як завжди, на відпочинку у своїх батьків. Вона одразу з порогу: «Я ж тут у дитинстві бувала, пригадуєш? А зараз їду на море! Дітей залишу вам у селі».
Я ледве не впустила із рук чашку з борщем. «А хто за малечею дивитиметься? Ми ж обидва на роботі!» здивувався Сергій.
«Та нічого, село ж один за одним наглянуть, відрізала Оксана. Віроніка нехай відпустку візьме і наглядає. Щоб з дітьми, боронь Боже, щось не трапилось!»
Сергій не витримав: «Сам(а) доглядай або всіх із собою на море забирай. Ми й за своїм Назарчиком ледве встигаємо, та й у господарстві клопотів повно».
Поки вони сперечались, Оксанины діти розбіглися хто куди. Зчинився вереск на подвірї. Я горщик із варениками кинула і вибігла. Дітлахи випустили наше поросятко, і воно ганяло їх по всьому городі, поки Сергій не загнав його назад. Грядка буряків була витоптана, капуста потрощена, а вже далі і коза з козенятами вийшли на волю.
Ми сварились, нервували, а Оксана тільки тягнула плечима: «Діти як діти, а у вас тут село нехай граються!».
«Наш Назарчик таких фокусів не витворяє», бурчав Сергій.
«Ще матиме час», відрізала вона.
Знову галас діти полізли до курей. Наш строкатий півник кинувся на захист своїх дам, коли малюки відчинили двері до хатки. Добре хоч хтось із дітей не перевернув весь курник.
Оксана знову бурчить: «Що ж у вас тут так ведеться? За господарством не доглядаєте»
Сергій стримано пояснює: «Діти повинні слухатись. І кури, й півень це не іграшки. Вибач, але ми не можемо взяти на себе відповідальність за твоїх дітей».
Я ще попередила: «У сусідів біля левади бик, злий! А ще гуси такі, що й півня не переплюнуть, уночі краще нікуди не виходити».
«Це ти все вигадуєш, щоб дітям страшніше було?» сказала Оксана. «Попереджаю не жартую».
А тут і сусід Прокіп привів її старшого, бо той збирався влаштувати собі паління за сараєм, на старих сіні. «Якщо щось трапиться, пожежа гарантована, дощу ж місяць не було!» обурився він.
Тут я вже твердо сказала, що таких проблем мені не потрібно. Сергій теж став на своєму: «Оксано, якщо їдеш на море бери дітей із собою. Діти не звірята».
Діти вередували: «Мамо, ми хочемо залишитись!» а вона їх силоміць збирає: «Ні, їдете зі мною до бабусі та діда!»
На ранок забрали свої речі, зірвались і поїхали. А ми з Сергієм ще довго сміялись і згадували цей візит. Чесно кажучи, після такого ще більше цінуєш тишу своєї родини й хатнього затишку.
