**Щоденниковий запис**
Сьогодні я побачила щось, що здалося мені кошмаром. Я стояла в кабінеті сина, випадково відкрила листа від адвоката — і світ навколо розсипався. Це був заповіт мами, той самий документ, який ніколи не мав потрапити до моїх рук. Серце застигло, а потім почало битися так, ніби хотіло вирватись з грудей. Я схопила телефон, щоб розібратися з цим обманом, який руйнував усе, що я знала про нашу родину.
«Оленко, — коротко кинула я своїй помічниці, — зʼєднай мене з адвокатом, потім із риелтором Марією Шевченко, і нарешті з мамою. Саме в такому порядку». Олена, що працювала зі мною вже десять років у моїй будівельній компанії у Львові, знала: коли я говорю так, це не випадковість. Вона швидко набрала номер, а я, стиснувши кулаки, дивилася у вікно на засніжене місто і думала про те, як усі вони мене зрадили.
Адвокат почав щось бурмотіти, але я його перебила: «Олеже, це жарт? Ви мали надіслати заповіт моїй матері, а не мені!» Він почав виправдовуватися, але після мого вибуху просто зник. Я скинула трубку, відкинулася у кріслі. Наступний дзвінок — до риелтора. «Маріє, — сказала я холодно, — усе потрібно завершити сьогодні. Якщо не встигнете, знайду когось іншого». Вона пообіцяла все владнати.
Потім я попросила додзвонитися до мами. «Мамо, — пролунав мій голос, коли вона зняла слухавку. — Дві новини. Перша — твій адвокат надіслав мені твій новий заповіт. Друга — збирай речі. Ти залишаєш мій дім. Сьогодні». Моя мати, Наталка Миколаївна, яка жила зі мною майже рік у великому будинку під Львовом, замовкла. «Катрусю, дай пояснити…» — її голос тремтів, але я перебила: «Ніяких пояснень. Тільки вежі до чотирьох». Я поклала трубку.
Вона збирала речі, а сльози падали на валізу. Рік тому, коли її артрит став нестерпним, я забрала її до себе — лікувала, годувала, навіть найняла масажиста. А тепер… через заповіт? У ньому вона залишила селу хату в Івано-Франківську та гроші молодшим дітям — Оксані та Тарасу, які ледве виживали. А мені — бабин перстень, татову книжку та фото діда з війни. Вона думала, що я зрозумію: для мене ці речі — скарб, бо я завжди цінувала спогади більше за гроші.
О четвертій я приїхала додому. Мовчки взяла валізу, поставила в авто. Ми їхали в мовчанні, аж поки вона не наважилася заговорити. «Катю, про заповіт…» — почала вона, але я її перебила: «Так, заповіт. Де хата та гроші — Оксані й Тарасу, а мені — перстень, книжка та старі фото?» Вона кивнула, а в очах був жах.
Авто зупинилося на невеликому аеродромі, де нас чекав літак. Я повернулася до мами, і моє обличчя помʼякшало. «Мамо, я все зрозуміла, — сказала тихо. — Ти знаєш мене краще за мене саму. Гроші — ніщо. А от ці речі — безцінні». Вона задихнулася від радості, сльози котилися по обличчю. «Катюсю, я думала, ти виганяєш мене!»
Я посміхнулася: «Виганяти? Ні, мамо. Ми летимо на два тижні до Трускавця. Там термальні води допоможуть твоїм суглобам, а я хочу провести час з тобою». Вона обняла мене так, ніби я була її останньою надією.
І тоді я зрозумла: не варто судити через страх. Майже втратила маму через власні припущення. Найцінніше — не гроші, а те, що гріє душу. Для мене це — родинні речі. А ще — ці дві тижні в Карпатах, коли ми сміялися, як у дитинстві, і вона розповідала історії, які я вже майже забула. Ця подорож зцілила нас обох.
