Мене звати Оксана Бойко, і я завжди вважала себе людиною, яка готова підставити плече, особливо кимось близьким. Тому коли мій колишній, Андрій, звернувся по допомогу в скрутну хвилину, я не вагалась. Я запросила його в свій дім, сподіваючись, що це тимчасово. Але його вчинок змусив мене відчути себе зрадженою у власних стінах.
Ми розійшлися з Андрієм рік тому, але залишилися друзями. Іногда зустрічалися на каві, ділилися новинами. Він не був поганою людиною — просто наші шляхи розійшлися. Коли він втратив роботу й залишився без житла, я не змогла відмовити. «Це ненадовго, Оксано, — обіцяв він. — Лише доки не виправлю ситуацію». Я погодилась, вірячи, що зможу підтримати його. Так він оселився в моїй квартирі у Львові.
Спершу все було добре. Андрій поважав мій простір, шукав роботу, а ввечері ми спілкувалися. Було дивно бачити його поруч, але я звикла. Він не вимагав багато — лише дах над головою та час, щоб виправити справи. Я бачила в ньому людину, з якою колись ділила мрії, і хотіла йому допомогти. Але з часом почала помічати речі, що тривожили мене.
Одного дня я повернулася додому раніше. Чекала на тишу, але почула голоси з вітальні. Думала, Андрій запросив друга, але, увійшовши, завмерла. На моєму дивані сиділа незнайома дівчина, сміялася, немов знала його сто років. Я стояла, не знаючи, що сказати, поки Андрій не помітив мене. Його обличчя зблідло. «Оксано, — прошепотів він, підводячись. — Я не сподівався, що ти так рано».
Я глибоко вдихнула, намагаючись не втрачати самовладання. «Бачу, у тебе гості, — сказала я, відчуваючи, як голос дрижить. — Хто це?» Андрій занервував, дивлячись то на неї, то на мене. «Це Ірина, — зізнався він. — Ми… зустрічаємось останнім часом». У мене перехопило дух. Він живе в моєму домі, користується моїми речами, а я навіть не знала, що у нього є хтось? «Ти нічого не казав, — прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі стоїть ком.
Андрій виглядав провинитим. «Не думав, що це важливо, — бурмотів він. — Це ще нічого серйозного. Не хотів тебе обтяжувати». Обтяжувати? Це було не про навантаження, а про повагу. Це мій дім, який я відкрила для нього, а він привів сюди чужу людину без мого дозволу! «Нам треба поговорити, — сказала я, стискаючи кулаки. — Ти не спитав, чи можна приводити когось. Це нечесно».
Андрій здивувався. «Оксано, ну чого ти, — почав він. — Вона просто зайшла на чай. Вона не мешкає тут». Але, дивлячись на Ірину, я відчувала не лише досаду, а й зраду. Мої межі, які я вважала очевидними, було перетоптано. «Це не просто візит, — відповіла я. — Ти привів її в мій дім, нічого не сказавши. Так не можна».
Андрій наблизився. «Я не хотів тебе засмучувати. Ірина просто підтримує мене, поки я шукаю роботу». Його слова лише розлютили мене більше. «А про мене ти подумав? — спалахнула я. — Я дала тобі прихисток, а ти навіть не спитав!» Ірина схвильовано встала. «Я не хотіла проблем…» Але справа була не в ній, а в ньому.
Наступні дні були напруженими. Андрій намагався виправити ситуацію, але довіра вже було втрачено. Я не злилася на Ірину — вона була лише частиною проблеми, — але біль від його вчинку не проходила. Він поводився так, ніби це його домівка, забувши, що це лише моя доброта. Я відчувала, що втрачаю контроль над власним простором.
Згодом я вирішила поговорити. «Андрію, я багато для тебе зробила, — сказала я рішуче. — Але це мій дім, і ти маєш поважати це. Я не погоджувалася на гостей». Він похитав головою. «Я зрозумів. Пробач. Я все поясню Ірині». Розмова була важкою, але необхідною. Андрій зрозумів, що йому час шукати власне житло, і Ірина більше не з’являлася.
Після цього атмосфера змінилася. Андрій став обережним, немов боявся мене зачепити, а я відчувала втому. Я не люблю конфлікти, але ця ситуація навчила мене: поки він тут, мій дім не лише мій. Одного ранку за кавою він тихо сказав: «Я почав шукати квартиру». Я подивилася на нього, відчуваючи полегшення. «Це добре», — відповіла я, не показуючи, як легко стало на душі.
Він кивнув, нервуВін зібрав речі, і коли двері за ним зачинилися, я зітхнула вільно, нарешті почуваючи себе вдома.
