Ми з дочкою сиділи й плакали: після двадцяти років шлюбу чоловік кинув мене… просто надіслав СМС.
Ми з Марусенькою сиділи на кухні, обнявшись, у повній тиші. Сльози котилися по щоках, немов весняні струмки. Залишилися самі — мати й донька, майже водночас. Лише я — чоловіком, а Маруся — своїм хлопцем. Різниця лише в тому, що їй усього дев’ятнадцять, а мені сорок. Та біль — однакова. І гіркота — та сама.
Ніхто не наважився сказати нам правду в очі. Маруся отримала сухе повідомлення у мережі: «Вибач, у мене інша. Не шукай мене». Я — СМС на телефон: «Нам треба розлучитися. Я покохав іншу». І це після двадцяти років разом. Після спільного побуту, свят, подорожей, після того як я виростила доньку, доглядала за ним, прощала його спалахи, терпіла його відсутність. І ось усе, що я заслужила — один рядок на екрані.
За дві години він приїхав, ніби по справі. Без слів, без сорому. Швидко збирав речі. Навіть не глянув у мою сторону. Лише Маруся вискочила з кімнати, дивлячись на нього, ніби перед нею стояв чужак. Він нічого не сказав. Просто вийшов. Закрив двері.
Два дні тому її хлопець так само зник. Без пояснень. Поки ми були в магазині, він забрав свої речі й пішов. У домі стало нестерпно тихо. Ми ридали. Потім настало заціпеніння. А потім — лють.
— Мамо, давай змінимо замок? — раптом сказала Маруся.
Я кивнула. Ми змінили. І ще багато чого. Зібрали все, що нагадувало про них: одяг, речі, фотографії. Запакували у чорні пакети. Викинули. Залишили лише те, що справді потрібно. Чоловікові інструменти продали. Сусідам віддали посуд — на двох стільки не треба. Залатали зламаний унітаз, прибрали, купили квіти на підвіконня. Почали жити удвох. Без чоловіків. Без криків. Без роздратування.
— Мамо, давай заведемо кота? — запитала Марусенька одного вечора.
— А як же алергія твого батька?
— Ось і чудово, що він пішов.
І ми взяли кошеня. Чорне. Хитреньке. З очима, як у пантери. Він став нашою віддушиною.
Я оформила розлучення. Колишній погодився виписатися з квартири, щоб я не ділила з ним авто. За тиждень він уже викладав у мережу фото з новою «коханкою» — дівчиною, якій щойно виповнилося двадцять три. На три роки старшою за нашу доньку.
І знаєте, я не збожеволіла. Не впала. Записалася у спортзал. Змінила зачіску. Почала брати додаткові зміни. На роботі мене хвалили за активність. Маруся знову почала усміхатися. За півроку пішла на перше побачення після розставання. Ми жили. Ми дихали. Ми почали наново.
І все було б добре, якби одного вечора він не повернувся. Не постукав. Не став на порозі з валізою в руках і німим виразом обличчя.
— Вона мене кинула, — промовив він. — Хочу повернутися додому.
— А в нас немає дому для тебе, — спокійно відповіла я, стоячи в дверях.
Маруся підійшла, стала поруч.
— Мамо, не впускай. Будь ласка.
І я не впустила. Закрила двері. А він стояв за ними й повторював:
— Це все ти. Ти не тримала мене. Ти віддалилася. Ти холодна. Ти…
А я стояла й думала: після двадцяти років шлюбу ти не зміг навіть у вічі сказати, що йдеш. Просто написав СМС. А тепер звинувачуєш мене в тому, що не прийняла назад?
А навколо всі чекали, що я передумаю.
— Ти сама не впораєшся, — казала матір.
— Не прогав шанс, — говорила колишня свекруха.
— У сорок років ти вже нікому не потрібна, — шепотіла сестра.
І навіть на роботі колеги похитували головами:
— Ну він же повернувся. Ну помилився. Можна пробачити…
Ні. Я не пробачила. І не пробачу.
Бо є речі, які пробачати не можна. Не тому що ти злопам’ятна. А тому що поважаєш себе. Бо ти — не річ, яку можна кинути, а потім повернути. Не стара сорочка. Не запасний варіант.
— Ти готова викреслити двадцять років життя через помилку? — спитав він пізніше, коли спробував подзвонити знову.
— Я готова викреслити їх через твою боягузливість, — відповіла я. — Ти міг піти як чоловік. А ти втік як хлопчисько. І повернувся лише тому, що з іншою не вийшло. Це не любов. Це страх лишитися наодинці.
Тепер я знаю: жоден колишній чоловік не відміняє твоєї цінності. Жодна згадка не варта того, щоб знову робити боляче собі.
А ми з Марусею — живемо. У тиші. У спокої. З котом. І з новим замком на дверях.
