Як швидко промайнуло життя… І як непомітно ми стали непотрібні власним дітям.
Ганна Іванівна завжди була жінкою міцною, зібраною, з тихим голосом і добрими очима. Народила трьох дітей, виростила, виховала, видала заміж, провела в самостійне життя. А тепер сиділа біля вікна сільської хати, дивилася в осіннє небо й перебирала старі листи, листівки, пожовклі фотографії. Поряд лежав вовняний плед, а на колінах — коробка, де вона зберігала все найдорожче: світлини дітей, листівки від онуків, вирізки з газет, де хоч якось згадувалася родина.
Старший син живе за кордоном, поїхав ще молодим, майже одразу після армії. З того часу минуло багато років. Ні разу не навідав. Тільки фотографії в інтернеті, рідкісні листи, іноді — сухі повідомлення з вітаннями. Ганна Іванівна не звинувачує. Розуміє: життя, робота, сім’я, клопоти. Але серце болить. Дуже болить.
Середня дочка, Марічка, вийшла заміж за військового. Постійні переїзди, рідкісні дзвінки, швидка метушня. Іноді приїжджають, та рідко й ненадовго. Чоловік Ганни Іванівни, Іван, завжди з повагою ставився до зятя, пишався, що дочка влаштувала життя. Коли вони приїжджають, у очах Марічки світиться щастя. І це, мабуть, головне.
Але найбільше вона хвилювалася за молодшу — Наталку. Після розлучення Наталка поїхала до міста, залишивши хлопчика на опіку бабусі. Ганна Іванівна тоді сама їй сказала: «Ти ще молода, гарна, влаштуй собі життя. А онука я подержу». Дівчина поїхала, навчилася, знайшла роботу. А через кілька років забрала сина до себе.
Коли Наталка приїхала за хлопчиком, той міцно тримався за спідницю бабусі, не хотів відпускати. Плакав тихо, не голосно — тільки щічки мокрі. Тоді Ганна Іваївна стиснула зуби й мовчала. Не сміла перечити.
Минуло три роки. Серце все більше тягнуло до дочки й онука. Одного разу вона не витримала:
— Іване, я поїду до Наталки. Хоч на кілька днів. Щось на серці неспокійно.
Чоловік кивнув. Він теж хвилювався, але сам почувався погано, осінь підкосила. І от ранком він проводжав її на станцію, сунув у руки торбину з пиріжками й поцілував у чоло.
— Бережи себе, Ганнусю. Подзвони, як приїдеш.
Добралася. Важко, але добралася. На плечах дві сумки з гостинцями, у руках пакет із соліннями, варенням, в’язаними шкарпетками. Подзвонила дочці за годину до приїзду. Наталка відповіла коротко:
— Мамо, ну чому ти не попередила заздалегідь? Мені на роботу треба, до школи за сином, у магашек… Усе на бігу! У нас не село, тут усе інакше!
— Пробач, доню, — тихо відповіла Ганна Іванівна. — Хотіла сюрприз зробити…
Її зустрів онук. Вже підліток. Високий, плечистий. Схожий на діда. Тільки очі чужі. Обережні, без вогню.
— Привіт, бабусю, — сказав він ввічливо, але без тепла. Обійнявся неохоче.
У квартирі було чисто, сучасно, але холодно. Наталка зварила борщ, поставила на стіл п’ять маленьких котлет. Ганна Іванівна з’їла одну. Потім простягнулася за другою — і зупинилася. Їй стало соромно. Згадалося, як сама варила казани їжі на свята, щоб діти наїлися до відвалу. Тут же усе строго по розкладу.
Ввечері вони з онуком дивилися старі відео, фото з вистав. Він був чемний, але далекий. А Наталка дедалі частіше затримувалася — то по справах, то «зустрітися з подругою», то «на роботі завал».
Минуло три дні. Ганна Іванівна почувалася гостею. Непотрібною. Зайвою. Одного разу вона почула, як онук запитав у дочки:
— Мам, а коли прийде дядько Вітя? Він обіцяв повести мене на футбол.
— Скоро, — відповіла та. — Бабуся поїде, і він прийде.
І Ганна Іванівна все зрозуміла. До кінця. До болю в серці.
Зібрала речі мовчки. Одягнулась. Стала біля дверей. Наталка вийшла з кухні:
— Мамо, ти куди? Поїзд у тебе завтра!
— Поїду раніше. Не хвилюйся. Скажи синові, що дідусь передає привіт. Не турбуйтеся, я дісталася — дістануся й назад. Дякую за прийом.
Усю дорогу до вокзалу вона мовчала. У потязі сиділа біля вікна, дивилася в ніч. Сльози текли по щоках.
Як швидко промайнуло життя… Як багато вкладено — і як легко стало нікому непотрібним. Вони дорослі. У них своє життя. А ми, батьки… залишилися десь на узбіччі.
На пероні її чекав Іван. Обійняв міцно, пригорнув до себе.
— Ганнусю, ну де ж ти пропадала! Я вже місця собі не знаходив. Навіть схуд.
Вона усміхнулася. Очі наповнилися сльозами — але тепер уже від щастя.
— Додому поїдемо, Івасику. Додому… Тільки там нас ще чекають…
