Він був зовсім не таким, як усі гадали…
— Тато з мамою приїдуть на вихідні, — промовила Оксана, намагаючись, щоб це звучало байдуже. — Вони дуже хочуть познайомитися з тобою.
Тарас, який саме намазував вишневий джем на грінку, завмер. Повільно поклав ножа.
— Чудово, — відповів він, вимушено посміхаючись. — Я… я теж радий. Дуже.
Але Оксана знала його надто добре. Відразу помітила, як напружилися його плечі, як він уникнув її погляду.
— Тарасе, усе буде добре. Вони обов’язково тебе приймуть, — м’яко сказала вона, беручи його за руку.
Він усміхнувся, але в очах його були тривога та сумнів.
— Оксанко, твої батьки — інтелігентні, виховані люди… А я? Подивись на мене: борода, тату, сережка у вусі. Для них я — як жах наяву.
— Для мене ти — найдобріша людина на світі, — спокійно відповіла Оксана. — І вони це побачать. Упевнена.
Наступний тиждень проминув у клопотах. Оксана прибирала, готувала улюблені страви батьків, вишикувала все до блиску. Тарас мовчки допомагав: повісив нові фіранки, купив свіжі квіти, але що-вечора виходив на балкон і курив, занурений у думки.
І ось настав той день. Оксана нервово поправляла скатертину, переставляла прибороли. Тарас, вдягнений у білу сорочку з підкачаними рукавами, стояв перед дзеркалом, стараючись пригладити непокірні пасма.
Подзвонив домофон.
— Я відчиню, — видихнув він і вийшов у передпокій.
На порозі стояли її батьки — Галина Іванівна та Сергій Петрович. Мати роздивлялася Тараса, ніби перед нею з’явився дух. Батько нахмурився, переводячи погляд з його розмальованих рук на сережку у вусі.
— Добрий день, — спокійно сказав Тарас, подаючи руку. — Я Тарас. Дуже приємно.
Батько після вагань узяв його руку, стримано кивнув. Галина Іванівна, відчувши напругу, перша взяла себе в руки:
— Ну що ж, заходьте. Оксанка нас чекає, правда?
Оксана вийшла з кухні, сяючи напруженою посмішкою. Міцно обняла батьків, потім взяла Тараса за руку і повела до столу.
Вечеря йшла у важкому мовчанні. Мати спостерігала за Тарасом, наче намагаючись розгадати загадку. Батько ставив сухі, чіткі питання. Ким працює? Як давно зустрічаються? Де живуть його рідні?
Коли Тарас згадав, що він лікар для тварин, мати підняла брову:
— Ветеринар? Неочікувано. На вас це не схоже…
Він лише кивнув:
— Так, я часто чую подібне. Але тату — це не діагноз.
Коротку павзу перервав батько:
— А чому саме тварини?
Тарас глибоко вдихнув:
— В дитинстві я підібрав пса, якого збила машина. Він був при смерті. Ми з мамою відвезли його до клініки. Тоді я вперше побаТоді я вперше побав, як ці маленькі серця, позбавлені слів, можуть так щиро дякувати за рятунок.
