ЛІДКА
Сергій Васильович сердито розглядав штани й сорочку, і з досадою кинув їх назад на крісло. “Ну як в такому йти?!” думав він. Штани помяті, стрілки не побачиш навіть зі збільшувальним склом, а на сідниці світяться ганьба на ціле село! А ще й схуд за останній час кілограмів на пять штани висять як на опудалі. Про сорочку мовчу: колись блакитна, а тепер незрозумілого сіро-пісочного кольору, манжети махром, а комір став мякіший за вареники. Лідка в такій до магазину у Новояворівську б не пустила, а він в ній у Львівський університет на лекції ходить.
Колись йому було байдуже, що там на ньому, але виглядав щонайменше, як з обкладинки “Львівського глянцю”. Шафа сама поповнювалась новими речами, досить було лиш пробурмотіти Лідці, що завтра важлива зустріч… Ех ти, Лідко, що ж ти наробила, чого ти так раптом Не думав, що ти мене отак підставиш! Молода на цілих девять років молодша, здорова була як бугай, нічого не натякало. Три дні температура, дурний кашель І не пішла б до лікаря, якби не довелося ту кляту медкнижку оформити перед новим навчальним роком. Ну й пішла до поліклініки з іншими вчителями, та й закрутилась ця круговерть: прямо з реєстратури у лікарню, і вже до Нового року кінець кінцем усе…
Сергій Васильович розумом розумів, а все одно цю районну поліклініку почав терпіти не міг наче вона Лідку “забрала”, хоча там якраз і забили на сполох! Але ж емоції не поясниш: коли з тебе все почалось, то ти й винен.
З Лідкою вони познайомились, коли він, аспірант другого року мехмату “Львівської політехніки”, вів у студентів семінари з інтегралів, а першокурсниця Лідка виявилась серед старанних. Сам дивується, що зачепився саме за неї! Завжди вподобав яскравих, галасливих дівок а ця як дитя: щоки малинові від морозу, веснянки навіть у лютому, пальчики маленькі пухлі, із зрізаними нігтями й чорнильними плямами. І саме ці пальчики його причарували!
Так розчулювався, що й отямився вже сам не свій водив додому, ходив до бабці Лідки ліпити вареники, а далі вже зайвих пояснень і не треба. Як ні крути, а одружились! І за ті сорок років Лідка спочатку набрала вагу, коротко підстриглась, закурила “Приму” по дві пачки в день і стала заучем в одній з львівських математичних гімназій. А для Сергія Васильовича вона все була та дитя з обгризеними нігтями, і серце щеміло, а іншої так і не знадобилось.
Не те щоб їх життя було схоже на щасливу казочку. За сорок літ хтозна-що траплялось. І Сергій Васильович грішив перед Лідкою: купа дрібних пустощів і дві серйозні “відлучки” з дому. І Лідка йому “відплатила” три роки крутила роман з директором автосервісу, який шефствував над школою. Та у них дві доньки, ті якорі, що не дали родинному кораблю розбитися.
Теж несправедливо: спершу ледве зводили кінці з кінцями, жили всі в одній кімнаті, потім діти маленькі, крутились між музичною школою, малюванням, фігурним катанням і нескінченними ГРВІ. А тепер і квартира простора, і доньки самостійні, своїм життям живуть, і внуків показують хіба на Різдво можна було би вже для себе пожити, але тут Лідка й вирішила все перекроїти. І жодних інструкцій не залишила!
Сергій Васильович настільки не чекав від Лідки підступу, що довго й не врубився, що сталося. І на поминках поводив себе радше, як на ювілеї, а не як вдовець родичі глянули криво й вирішили, що сильно він не горює. А даремно. Просто дійшло до нього через три місяці, коли прийшла весна. Тут і знітився, почав сумувати, схуд сильно й не міг дома сам залишатися.
Зїхатись з доньками навіть не мріяли: одна світом носиться з “екологами” то дельфінів рятує, то журавлів рахує поверх Кінбурнської коси. Друга в чоловіковій сімї, вся в дитині, а для батька у схемі її життя місця немає. Тож Сергій Васильович почав… “ходити в гості”.
Хоча то радше “перекантуватись”: з самого ранку приходив, жадібно їв усе, що запропонують, пив чай з печивом, дрімав у кріслі, засипаючи стіл крихтами і залишками печива та не першої свіжості сорочкою, мовчки сидів до пори, коли вже зовсім непристойно якось залишатись і тоді волікся додому, щоби наступного разу прийти знову.
Дома майже не їв, хоч усе життя саме він був “кухарем” у хаті але самому собі навіть каву не хотілось варити. Почав виглядати старим, і облізлим, як старий кабан після линьки так, що друзі вирішили: треба його терміново оженити.
І от знову йому випала іти з якоюсь Анною Костянтинівною в театр. З цього толку не буде. Ще з Лідкою він іноді ходив на вистави й то, більше “для галочки”. Все це видавалось йому штучним, фальшивим і банально нудним. Але Лідка дивилась на сцену так заворожено, збирала програмки, потім удома переповідала спектаклі відмовити їй було неможливо.
А тепер друзі свята простота сунуть йому квитки і тягнуть з незнайомими тітками по львівському сльотавому снігу на ці “урочистості”, саджають у крісла: то занадто вузькі, то припорошені пилом; три години Сергій Васильович терпить сусідські парфуми, пригощає “перчин” соком і пісною слойкою, а марить тільки про свій диван і подушку, яка ще пахне Лідкою (чи, може, здається). Але друзів ображати якось негарно. Та й розумом він розуміє: самому жити неможливо (йому сто відсотків), хоча і неясно навіщо це життя далі.
Анна Костянтинівна виявилась досить миловидною й жвавою жінкою. Сергій Васильович навіть подумав, що років десять тому міг би й залицятись. Вона була на пятнадцять років молодша, маленька, доглянута, розумна й наче зовсім не чужа у вищих колах. Порівняно з нею він почувався аж удвічі старішим і пошарпаним. Але її прямо розпирало бажання продовжувати знайомство плани сипалися з такою швидкістю, що його закрутило у вир подій.
Вистава була нічого так: хоча б коротка і без антракту. Але по її закінченню треба було б піти в кавярню, якщо не обмежились театральним буфетом. Тут Доля йому підморгнула Анна сказала, що живе зовсім поряд, і якраз приготувала смачне печеня та пиріг, от і запросила Сергія Васильовича на вечерю. Експромт був підготовлений, наче манна каша, але смак домашніх страв Сергія Васильовича засліпив він погодився з легким серцем.
Анна Костянтинівна виявилась господаркою на пятірку. Її чистенька, затишна квартира в центрі Львова пахла корицею й ваніллю; сама господиня після кількох хвилин перевдягнулась у спортивний костюмчик, виглядала ще молодшою, метко поралася біля плити і частувала гостя усілякими “рукотворними” стравами, без пафосу вела розмову, що Сергій Васильович навіть подумав: от би залишитись тут і забути все, що тягне його до минулого.
Сергій Васильович неохоче повернувся додому, вже глибоко за північ. На завтра вони з Анею запланували виставку в Музеї приватних колекцій на площі Ринок, потім похід по обновки, аби не соромити даму, а на суботу домашній обід. Аня обрала б поїздку на дачу під Золочевом, але дочка попросила забрати внучку, тому в суботу обідати вирішили вдома разом з внучкою, а гулянку в передмісті відклали на неділю.
В суботу вранці Сергій Васильович завітав до найближчої перукарні, помолодшав на пять років, натягнув новеньку картату сорочку і мякі вельветові штани “з Італії”, купив букетик і шоколадку для внучки та вирушив до Анни Костянтинівни.
Ще у підїзді пахло запеченою качкою й яблучним шарлотом, і Сергій Васильович навіть почав муркотіти щось під ніс, посміхаючись власному відображенню в облупленому дзеркалі старого ліфта.
Анюта зустріла його так, ніби зустріла героя з війни, і одразу повела на кухню. А де внучка? поцікавився Сергій Васильович. Зараз покличу, вона сьогодні бурклива, не хотіла навіть вилазити з ліжка, сидить у спальні.
Сергій Васильович, по-хазяйськи поставивши квіти у вазу, відкоркував пляшку вина та сік для дівчинки, нарізав хліб і присів до столу.
Знайомтесь, Сергію Васильовичу! Це моя Лідка!
Він побачив великі прозорі очі, рожеві щічки і сиплі веснянки на кирпатому носі. Лідка дивилась на нього з несміливістю і від хвилювання гризла ніготь на великому пальці.
Ну тільки б тут не померти, майнула думка в Сергія Васильовича, і він поспіхом вийшов у коридорСергій Васильович втягнув повітря так, наче відчув давно забутий запах. Поряд стріпнулося щось ніжне, знайоме, таке ж наче з іншого часу, що невловимо поверталося до нього через цю дівчинку і її веснянки. Серце стислося й відразу розправило крила: теперішнє раптом стало не таким порожнім, а голос у нього ожив.
Привіт, Лідусю! сказав він, майже шепочучи, і раптом захотілося додати щось смішне й тепле, як колись до своєї Лідки, тоді ще зовсім юної. Дивись, шоколадку для тебе приніс, але поділишся зі мною? Я люблю з горіхами!
Дівчинка розсміялася так щиро, що Аня полегшено видихнула, а Сергій Васильович відчув, як з нього ніби спадає багаторічний тягар. В житті зявився новий сенс, смачна качка на столі, маленька рука, що тягнулася до його долоні, і ще один шанс навчитись любити тихо, по-дорослому, з невідступною вдячністю за те, що життя, хай і втрачаючи, далі несе тебе вперед. Надворі починалася весна.
