Колись я мріяла про доньку, а Господь подарував сина. І я плакала на його весіллі…
Коли у Дмитра та Оксани гуляли пишне, яскраве свято, і кожен гість піднімав келих за молодих, ніхто не помітив, як у дальньому кутку зали жінка нишком утирала сльози. Це була мати нареченого — Ганна Миколаївна. І плакала вона зовсім не від зворушення. Серце стискалося не від радощів, а від самотності, яка, як їй здавалося, тепер стане її вічною супутницею.
Ще у молодості її мати казала: «Синочка народиш — залишишся сама. Народи ще, може, дівчинка буде. Донька — для матері, син — для дружини». Тоді Ганна лише махнула рукою. Здавалося, попереду все життя, навіщо поспішати?
Вона завжди мріяла про донечку. Уявляла, як ранками умиває маленьке кругле личко, як заплітає кучері, зав’язує стрічки. Навіть ім’я вибрала заздалегідь — Марійка. Купила рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати свої дитячі речі — вгодиться.
Та доля розпорядилася інакше. Народився хлопчик. Дмитро. Хоч у Марійки він, звісно, не перетворився, був таким добрим, лагідним і кучерявим, що Ганна довго дивилася на нього й думала: «Ну, майже як дівчинка…»
Поки він був малим, його навіть плутали з дівчинкою. А потім — підріс, став чоловіком, самостійним, твердим. Але характер лишився м’яким, добрим, щирим. Вона пишалася ним. Та десь у глибині душі тлів жаль — а раптом би в неї справді народилася та сама Марійка, якби вона не злякалася, не пішла від чоловіка, не залишилася сама…
Коли Дмитро привів додому Оксану, Ганна одразу зрозуміла. Їхні очі, їхній сміх, як вони трималися за руки — це було кохання, справжнє, глибоке. Вона тоді так і не змогла сказати те, з чим підійшла. Лише попросила: «Не забарися довго…»
Дмитро слухняно кивнув, але вже тоді у його погляді було ясно: цей хлопець більше не дитина. Він — чоловік, і тепер сам приймає рішення.
Коли через півроку він сказав, що одружується, Ганна ледь не зомліла від здивування.
— Може, почекаєш? Хоча б диплом отримаєш… — намагалася вмовити його.
— Мамо, кохання не чекає, — усміхнувся він. — Ми з Оксаною — сила! З нею я все зможу.
Весілля гуляли пишно, весело. І ось у самий розпал свята, коли всі танцювали, Ганна сиділа осторонь і мовчки дивилася на нареченого. Свого сина. Вже не маленького кучерявого хлопчика, а дорослого чоловіка, який пішов у своє життя.
Оксана не залишилася байдужою. Підійшла, ніжно поклала руку на плече свекрусі:
— Ганно Миколаївно, ви плачете? Щось трапилося?
— Ні, дитинко… Просто… емоції… — відповіла вона і відвернулася.
Та Оксана не відступила. І тоді Ганна розповіла їй — про мрію про донечку, про страх залишитися самотньою, про те, як важко бути жінкою, у якої лише син. Оксана слухала, не перебиваючи. А потім обняла її.
— Давайте я стану вам донькою, — сказала вона. — Я б дуже хотіла.
З того дня все змінилося. Дмитро й Оксана зняли квартиру, потім купили власну. Жили окремо, але постійно запрошували Ганну до себе. На свята, на вихідні. Оксана часто дзвонила, радилася. А потім… народилася онука. Така кучерява, така мила — копія Дмитра, і та сама Марійка з її юних снів.
Коли Ганна вперше взяла дитину на руки, знову заплакала. Але тепер — від щастя. Оксана, побачивши це, тихо прошепотіла: «Тепер ви бабуся. Ми вас дуже любимо».
Минали роки. Дмитро зробив кар’єру, Оксана відкрила свою справу, а Ганна переїхала до них. Простора квартира, окрема кімната, турбота — усе, про що може мріяти жінка в її віці.
Тепер вона з посмішкою згадує те весілля, ті сльози. Часто сидить у дворі з сусідкою — у одній донька поїхала до Канади й дзвонить раз на місяць, у іншої два сини, і обоє що дня відвідують.
— Головне не в тому, хто народився, — говорить Ганна. — Головне — як його виростиш. Я хотіла доньку… А доля подарувала мені сина. І ще доньку в додаток. Дякую тобі, Боже.
І, дивлячись, як онука возиться у піску, знову мовчки каже своїй матері: «Ти помилялася. Син — теж може бути для матері. Якщо вона саме так його виховала…»
