Будинок культури в невеличкому провінційному містечку на Буковині був старим, але затишним. Дітлахи товпилися в залі, не відводячи очей від сцени. Там, під світлом ледь живих прожекторів, знову виступав Степан Гнатович — літній фокусник, якого знав кожен у окрузі. Його капелюх — потертий, багатожиттєвий, але ще сповнений таємниць — давно став легендою.
Він не був циркачем у звичному розумінні. Степан Гнатович — чоловік із добрим серцем та дитячою душею. У кожному його виступі жила не магія трюків, а магія надії. Сьогодні — фінальний номер: із капелюха він мав дістати живого півника на ім’я Грицько. Зал завмер.
— А тепер — увага! — урочисто скрикнув чарівник і витягнув із капелюха здивованого півника.
Дитячий захоплення наповнило приміщення, як теплий вітерець: оплески, сміх, вигуки. Але коли Степан Гнатович уже збирався відкланятися, раптом зупинився. На нього дивилася пара очей — не сміючись, не граючись. Погляд хлопчика років семи, що сидів у останньому ряду й не відривав очей від півника.
— Привіт, малий. Ти один? — запитав фокусник, підійшовши.
— А півник справжній? — із захватом прошепотів хлопчик.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Його звуть Грицько.
Хлопчина обережно простягнув руку, провів долонею по пір’ю. Очі йому сяяли, а губи тремтіли.
— А йому не страшно в капелюсі?
— Грицько не боїться. Він сміливий. Як і ти.
— Олег! — почувся голос.
До них поспішала жінка із втомленим обличчям.
— Ну, Олеже, ну що ж ти завжди десь десь не там?! — зітхнула вона й звернулася до фокусника: — Вибачте. Він у нас особливий. Невгамовний.
— Ви його мати? — запитав Степан Гнатович.
— Вихователька. Він із притулку, батьків недавно втратив…
Коли Олег пішов, понуро опустивши голову, фокусник відчув, ніби хтось стиснув йому серце. Ні, він не може просто так забути цього хлопчика.
— Скажіть адресу вашого притулку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю та номер.
Цілу ніч Степан Гнатович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив зв’язок із власним сином. А тепер, дивлячись в очі цього хлопця, відчував — доля дає йому другий шанс.
Вранці він прийшов до притулку з великим пакетом цукерок. Олег сидів у кутку, самотній, відокремлений від галасливої дітвори. Побачивши Степана — засяяв. А коли побачив, що той привів із собою Грицька — аж підскочив від радості.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкісні візити, потім — прогулянки до парку, книжки, мультики. Олег прив’язався до нього всією душею. І Степан Гнатович — теж.
Одного разу він наважився і підійшов до Наталії Андріївни, тієї самої виховательки:
— Я хотів би усиновити Олега.
— Одинокому чоловікові — не дозволять, — м’яко, але зі смутком відповіла вона. — Такі у нас закони.
Фокусник похилив голову. Він не знав, що Наталія вже давно спостерігала за ним. І що кожен раз, коли він приходив, її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячому доброго чоловіка.
А через тиждень Олег, сидячи на лавці й тримаючись за лапку Грицька, раптом тихо запитав:
— А можна я буду жити з тобою?
Степан завмер. Він не знав, як пояснити про документи, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо заглянувши йому в очі:
— А якщо Наталія Андріївна піде з нами? Вона добра. Вона буде тобі дружиною, а мені — мамою. Тоді ми точно будемо родиною.
Фокусник подивився убік. Там, біля вікна, стояла Наталія. І він раптом зрозумів — хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце билося, в голові — тисяча думок. Але нічого казати не довелося. Вона все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Олег підбіг і притиснувся до них обох.
І в ту мить, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби й дешевого порошку, у коридорі звичайного притулку народилася родина.
Така, про яку мріють у казках.
Бо іноді родина — це не просто кровні зв’язки, а ті, хто обирає бути поруч, навіть якщо весь світ каже інакше.
