Буває, люди гадають, що родина — це завжди радість. Що якщо до тебе завітали з тортом, дітьми та усмішками, то ти просто зобов’язаний накрити стіл, забути про свої справи й грати роль гостинного господаря. А якщо ні — ти невдячний, грубий і взагалі не вмієш будувати стосунки. Та чомусь ніхто не замислюється, що за цією показною родинною близькістю часто ховаються нахабство, безцеремонність і звичайне споживацтво.
Цю історію я вирішила розповісти від першої особи. Сталося це зі мною, Маріанною, коли ми з чоловіком щойно переїхали до Львова й починали влаштовувати своє життя.
Зняли ми затишну двокімнатну квартирку в спальному районі, були зайняті роботою, облаштуванням побуту й намагалися якнайрідше втягуватися у зайві контакти. Я не любила галасливих компаній, а тим більше — домашніх бенкетів із рясними стравами й криком дітей. Але в житті кожного знайдеться хтось, хто вважає твою оселю своєю дачею, а тебе — безкоштовною прислугою.
Нею виявилася Оксана — рідна сестра мого чоловіка. Спочатку все було мило: вона приходила з чоловіком і дітьми «на чайок», приносила куплені по дорозі медовики й, загалом, поводилася чемно. Та дуже скоро все змінилося. Оксана почала навідуватися все частіше — і завжди без запрошення.
«Привіт! Ти ж не проти, якщо ми сьогодні заїдемо? Тоді готуй вечерю, ми через годину будемо!» — такі дзвінки стали звичними. Формально питала, але відповіді не чекала. Відмов не приймала. Навіть якщо я казала, що хвора, зайнята чи просто хочу відпочити — вона ігнорувала.
І якби приходила одна. Але ні. Чоловік, троє галасливих дітей, іноді навіть їхній пес Барсік. І жодного яблука, жодної пляшки соку — нічого. Сиділи аж до ночі, з’їдали все, що було в холодильнику, а потім йшли, залишаючи за собою купу брудного посуду й мою знесилену душу.
Я почала ненавидіти свята. День народження, Новий рік, будь-які вихідні — стали катуванням. Я готувала, посміхалася, терпіла, потім прибирала до другої ночі, а зранку — на роботу. Чоловік мовчав. Він не любив конфліктів і вважав, що «це ж сестра, потерпи».
Доки одного разу я не витримала. Я зрозуміла — якщо зараз не зупиню це, буде лише гірше. Я набрала Оксану й сказала:
«Оксано, ми з чоловіком сьогодні до вас заїдемо. Накривай стіл, приготуй більше — я, до речі, хочу ще й із собою дещо взяти. І, будь ласка, щоб дітям було чимось солоденьким почастувати, вони в нас із подругою голодні».
«Еее… ну… може, іншим разом?» — занервувала вона.
«Ми вже на підході. Будемо через двадцять хвилин», — відрізала я й поклала трубку.
Чоловік, дізнавшись про це, влаштував сцену й відмовився брати участь у «провокації». Я не наполягала. Взяла свою подругу Соньку — вона була лише «за», та ще й прихопила із собою двох своїх малих. Ми бодро рушили до Оксани.
Я побачила, як за фіранкою мигнула постать. Вона стояла біля вікна. Але двері нам не відчинили. Ні після стуку, ні після дзвінка. Тюль здригнувся й завмер. Я посміхнулася.
Ми з подругою пішли в кав’ярню. Замовляли пасту, десерт і по келиху вина. Сміялися. Діти галасували, але на душі в мене було спокійно. Я, нарешті, відчула, що повернула собі дім, межі й право вирішувати, кого я хочу бачити у своєму житті.
Відтоді Оксана перестала дзвонити. Перестала приходити. Ні на свята, ні просто так. Чоловік трохи образився, але згодом змирився. А я — зітхнула.
Знаєте, не завжди треба бути доброю. Іноді, щоб зберегти себе, треба поставити крапку. Або принаймні — навчитися зачиняти двері перед тими, хто вже давно не стукає, а вривається в них чоботищем.
Я вважаю, що вчинила правильно. А ви?
