— Та ви ж завжди всім невдоволені! — не витримав я, зірвавшися на тещу. А наступного дня вона відплатила мені найнижчим способом.
Мене звати Остап. Тепер я живу у Львові, одружений вдруге, маю чудову родину та маленького сина. Та шрам від минулого шлюбу досі болить — адже там лишилася моя донька. Лишилася — і не за моєю волею.
Свою першу дружину Марію я зустрів на другому курсі університету. Ми швидко зблизились, зустрічались кілька місяців. Потім я почав розуміти, що почуття вгасають, але якраз тоді Марія повідомила, що вагітна. Ми були надто молоді, і я одразу відчув — щось пішло не так. Проте від відповідальності не втік: одружився. Батьки Марії подарували нам на весілля однокімнатну квартиру, мої — оплатили подорож у Карпати.
За кілька місяців у нас народилася донька — Оленка. Я покохав її з першого погляду. Але, чесно кажучи, гармонії в родині не було. Найбільша проблема — моя теща, Ганна Степанівна. Вона жила у сусідньому під’їзді й буквально не вилазила з нашої хати. Постійно критикувала все: як я тримаю дитину, як говорю з дружиною, скільки заробляю. Я мовчав. Довго. Старався заради дружини й дитини.
Одного разу я повернувся з роботи, змучений, а вдома — знову сцена. Ганна Степанівна знову чимсь незадоволена. І ось тоді я не витримав:
— Та коли це скінчиться?! Чому ви завжди всім невдоволені? Чому ніколи в житті не посміхнулися, не сказали доброго слова?!
Вона промовчала. Просто розвернулась і пішла. Я подумав — ну, нарешті. Може, задумається. Але я не знав, що завтра мене чекатиме справжній жах.
Наступного дня я прийшов додому — і не зміг відкрити двері. Ключ не підійшов. Поряд стояли два мої валізи. Я не одразу зрозумів, що відбувається. Стукав, дзвонив, кричав. Крізь двері відповіла теща:
— Забирай свої речі й іди куди хочеш. Дружини й доньки ти більше не побачиш!
Я думав — жарт. Але це був не жарт. Марія навіть не вийшла. За тиждень подала на розлучення. Без розмов. Без шансу пояснитися. Я лишився ні з чим — без родини, без пояснень, без своєї Оленки.
Минули роки. Я одружився знову. Моя друга дружина Наталка подарувала мені сина. Я щасливий, люблю їх, ціную кожну хвилину з ними. Та серце болить — за Оленкою. Щомісяця я сумлінно плачу аліменти. Марія їх приймає, але не дозволяє навіть побачити доньку. Ані фото, ані дзвінка, ані зустрічі.
Чому? Я не знаю. Я не зраджував. Не бив. Я просто не витримав і сказав її матері правду в вічі.
І за це — мене викреслили з життя власної дитини.
