Років півтора тому наш єдиний син Остап одружився. Його дівчину — Соломію — ми сприйняли добре. Здавалась милою, лагідною, не сварливою. Після весілля вони переїхали до нас — у нас з чоловіком велика трикімнатна квартира в самому серці Львова. Жили спокійно: ми працювали, вони теж.
Але через кілька місяців Соломія почала натякати, що їй хочеться окремого житла. Мовляв, треба своє місце, незалежність і таке інше. Ми не заперечували. Якраз мали вільну однушку, яку колись купили саме під оренду. Вона приносила стабільний дохід — ці гроші ми відкладали на старість, бо на пенсію сподіватися не доводилось.
Ми з чоловіком порадились і вирішили: нехай живуть у тій квартирі рік, безкоштовно. Умови озвучили відразу — рівно рік, не більше. Вони тоді дуже зраділи. Обіцяли, що за цей час точно зберуть гроші на перший внесок за іпотеку. Дітей поки не планували — хотіли пожити «для себе».
Ми тішились, що допомогли. Молоді заїхали, зажили на повну. Одяг — лише фірмовий, їжа — у ресторанах, відпустки — одна за одною. Кілька разів натякали, що варто б трохи заощаджувати, але чули у відповідь: «Ми молоді, хочемо встигнути пожити!»
Рік минув. Ми вже готувались до того, що вони звільнять квартиру, і ми знову здаватимемо її. Але раптом — як грім серед ясного неба: Соломія вагітна. І не на початку — вже другий триместр.
Я подзвонила Остапові, запитала, коли вони збираються виїжджати. Відповідь була незрозуміла: «Мамо, ну ти ж розумієш… Соломія чекає дитину, їй не можна хвилюватись…» А сама Соломія наступного дня прийшла до нас і зі сльозами на очах влаштувала скандал:
— Ви що, виганяєте нас з немовлям на вулицю?! Це ж безсердечно! У вас і совість є?
Я ледь не вибухнула:
— На яку вулицю? У вас є і моя квартира, і батьків Соломії — у них трикімнатна! Чому б не жити з ними? Ви дорослі люди. Рік тому ми чітко домовились: квартира на рік, не більше. Ми втратили за цей час понад триста тисяч гривень — саме ці гроші планували віддати вам на внесок за іпотеку. А ви все протратили на одяг, кафе та розваги. І ще маєте наглу нас звинувачувати, що ми погано ставимось до вас?
Я поставила ультиматум: ще місяць — і виїжджайте. Вони кивнули. Минуло два тижні. Ніякого руху. Ні оголошень, ні розмов про пошук житла. Тільки мовчазна надія в очах: «Може, передумають?»
Ми з чоловіком вже не знаємо, що робити. Вечорами на кухні шукаємо рішення, але все зводиться до одного: ми самі винні, що не поставили питання жорстко ще тоді, рік тому.
Зараз я відчуваю не злість, а розчарування. У сина — жодного слова на захист батьків, лише мовчазна підтримка дружини. Соломія навмисне уникає мене, ніби я ворог. А ми ж хотіли як краще… Дати старт, підтримати, допомогти. А замість цього — отримали залежність, образи та звинувачення.
І найгірше — ми з чоловіком вже не впевнені, що зможемо повернути квартиру. Бо за законом — вони там прописані. А по совісті — почуття провини давить сильніше. Чи маємо ми право вимагати їх виїзду зараз, коли Соломія чекає дитину?
Отак і вийшло, що доброта обернулась пасткою. І поки ми мовчимо — вони мовчки залишаються. Але я знаю: мовчати довго ми вже не зможемо.
