Мене звати Соломія, і я живу в невеликому містечку на Поділлі, де зелені пагорби переплітаються з теплими родинними звичаями. З дитинства мріяла про велику родину, про будинок, наповнений дитячим сміхом, та про чоловіка, який стане моєю опорою. Та життя розпорядилося інакше, і тепер моє серце розривається між любов’ю до чоловіка та обов’язком перед найближчими людьми.
Мій перший шлюб сповнений надій розпався через вісім років. Ми з чоловіком так і не стали батьками, і цей біль став прірвою між нами. Розлучення залишило в душі порожнечу, і я вже не вірила, що знайду щастя. Та доля подарувала мені зустріч із Богданом — чоловіком, який повернув мені віру в кохання.
Богдан пережив трагедію: його дружина померла, залишивши його самого з двома дітьми. Я полюбила його за силу, за турботу про сина й доньку, за те, як він тримався попри горе. Коли ми одружилися, я переїхала до його простористої хати за містом, а моя квартира у центрі залишилася мамі й бабусі. Там вони й живуть — мої найродніші люди, яких я не зраджу.
Моїй бабусі, Марії Степанівні, 85 років, а мамі, Олені, 64. Вони ще повні сил: самі прибирають, готують, ходять за продуктами. Мама навіть підробляє в інтернеті, редагуючи тексти, щоб не сидіти без діла. Я намагаюся відвідувати їх якнайчастіше, привозити продукти, допомагати по господарству. Але в глибині душі в мене є мрія, яка не дає спокою: я хочу, щоб мама й бабуся жили з нами, під одним дахом, як справжня родина.
Та Богдан категорично проти. Його відмова — ніж у серце. Він виріс у будинку, де три покоління жили разом, і для нього це було важким тягарем. Бабусі й дідусі втручалися в його життя, давали поради, контролювали кожен крок. Богдан заприсягнувся, що ніколи не допустить такого у своєму домі. «Я хочу, щоб у нас було своє життя, Соломіє, — каже він. — Без чужих голосів і правил». Але як я можу пояснити, що для мене мама й бабуся — не чужі, а частина мого серця?
Я живу в домі Богдана, і це його територія. Я не можу наполягати, не можу вимагати. Але щоразу, коли їду від мами й бабусі, відчуваю, як щось ламається всередині. Вони поки що справляються, та я знаю: настане день, коли їм знадобиться моя піклування. Бабуся вже ходить із труднощами, а мама, хоч і не скаржиться, швидше втомлюється, ніж раніше. Як я зможу залишити їх одних, коли вони будуть потребувати мене?
Я намагалася говорити з Богданом, але кожна розмова закінчується сваркою. Він не хоче чути про переїзд моїх рідних, а я не можу уявити, що кину їх. Ця думка давить мене вночі, коли я лежу без сну, вдивляючись у стелю. Якщо Богдан не передумає, я опиняюся перед страшним вибором: чоловік або родина, яка виростила мене. Розлучення — останнє, чого я хочу. Я люблю Богдана, люблю його дітей, яких уже вважаю своїми. Але зрадити маму й бабусю? Це понад мої сили.
Щодня я молюся, щоб Богдан пом’якшав, щоб він зрозумів, як важливі для мене мої рідні. Та час іде, а його серце залишається закритим. Я стою на роздоріжжі, і страх зковує мене. Якщо я втрачу чоловіка, моє життя розсиплеться. Але якщо я покину маму й бабусю, то ніколи не пробачу собі цієї зради. Як знайти вихід, коли обидва шляхи ведуть до болю?
