Ганнуся вже кілька днів лежала в ліжку, якось ні сил, ні бажання вставати не було. Нічого не боліло, просто голова аж йшла обертом, тіло важке, та й навіщо вставати Так сама собі й думала: «Все основне у цьому житті я вже зробила: дітей на ноги поставила, батьків у вічність провела. Сиджу тепер, як загублена, і не знаю, чим би себе зайняти. Літа, наче вода через пальці тільки озирнулася, вже минули».
В кімнаті, куди не поглянь павутина по кутках, на підвіконні пилюка, а за вікном її город, що колись буяв грядками, а тепер вся бурянами поріс. День почав сіріти, і Ганнуся ще глибше вмостилась у ліжку й заснула.
І сниться їй мама. Та сама, що вже, як три роки тому, пішла у вирій. Рідко коли Ганні мама уві сні ввижалася, а тут ніби живу побачила дивиться так лагідно, простягає руки, хоче приголубити, а ніби якась стіна між ними
Донечко моя, лагідно мовила мама. Ти знаєш, завтра твій останній день
Від цих слів Ганну ніби щось виштовхнуло зі сну. Підхопилася з ліжка, трясе її вся.
Як це останній?! Так рано, чому? вигукувала, ні до кого, у порожню кімнату.
Промайнула в уяві картина: лежить тут Ганнуся вже бездиханна, діти, рідня, сусіди приїхали а в домі безлад, в городі бурян, їсти нічого…
Тільки цю думку вловила, як стрімголов кинулась по хаті де ганчірка, де відро, все, до чого руки дотягнуться, взялася вичищати до блиску. Швиденько замісила тісто, «може, до вечора вкисне спечу пиріжків, дітям буде що поласувати, якщо вистачить сил».
Вкотре вже за день стирала пил, витерла підлогу, навела порядок і в домі, і на подвірї, у город вибігла малими стежками, поки сонце до вечора хилиться, буряни рівчаком рвала, аж чуб сирів від поту. Думка одна крутилась у голові: «Останній день!»
Коли вже й останній рядок городини очистила, ноги гули аж до самої кісточки, але дозволила собі тільки перевести дух: «Потім відпочину, не зараз».
Згадала про тісто мерщій до хати! Вкинула пироги у духовку, вони підросли, гарно підрумянились.
От, приїдуть мої, зберуться навкруги столу Попють чайочку із маминими пиріжками, згадають по-доброму промовила Ганнуся, сльозу ковтнула й сама шматочок надщипнула.
Сидить біля вікна, дивиться у вечірній сад. «Як же добре все-таки жити на цьому світі, думала. Та видно, час збиратись у далеку дорогу»
Перебирала речі, вибирала сукню узяла ту, яку ніколи не вдягала, новеньку, що берегла для якогось дивного випадку. Причепурилась: і косу заплела, і макіяж легенький зробила. Глянула у дзеркало й посміхнулась сама собі: «Та ти ж, Ганно, красуня! Може, ще й заміж тебе віддамо, а не поховаємо?!»
Не встигла тільки лягти відпочити, чує за вікном машина грюкає, біля її хати спинилася, сигнал дає. Подумала, що до сусідів, їм часто родичі приїжджають. Але ж стукають у її двері.
Підходить, визирає стоїть чоловік, ніби з дорогого журналу щойно вийшов, охайний, усміхається.
Ви Ганна? запитує.
Так, відповідає здивовано.
Мене звати Сергій, хочу з вами познайомитися. Ви вибачте, що так несподівано і пізно
Ганна аж розгубилася: «То це до мене? А я сьогодні зовсім не про гостей думала».
Може, у вас машина заблукала? питає.
Ні-ні, саме до вас. Давно хотів познайомитися, у Скайпі вас шукав, але ви рідко там буваєте. Дякуючи добрим людям, розшукав адресу, от і приїхав.
Ой, та я вже в такі пригоди не встряю, відказує Ганнуся. Сергію, давайте якось іншим разом, а зараз вертайтеся додому.
Чоловік зітхнув, розвернувся вже до машини йде. По дорозі дарує їй коробку «Київських» цукерок.
Ганна задумалась: чоловік цілий день у дорозі, певно ж, навіть не обідав…
Стривайте, Сергію! кличе. Заходьте бодай на чай, а то якось не по-людськи.
Та й запросила у хату. Помила він руки, сіли разом до столу: і чай, і пиріжки, і слово за слово, так гарно й легко спілкувалися, що годину не помічали, як минула.
Якщо треба щось підправити, допомогти скажіть просто, каже Сергій.
А чому ні, сміється Ганна. Он і сарай похилився, і паркан обваливається
То я все зроблю, тільки всміхнувся.
Поїв, подякував, і пішов, вибачившись, що не може ночувати чужому чоловікові не з руки.
На другий день зранку шум, ґвалт подвіря повне вантажівок. Туди-сюди йдуть хлопці, носять дошки, метал для паркану, цвяхи, інструменти. А Сергій диригує, сам з молотком хазяйнує. «Що тут відбувається, не розуміє Ганна, я ж нічого не замовляла!»
За три дні паркан новенький стоїть, сарай заново склали, у хаті підлогу нову стелили, піч підлатали. Ганна ж думає: «Може ж, він за все це гроші візьме? А в мене й гривень особливо нема»
Підходить до чоловіка, простягає купюри: «Візьміть, скільки маю. Далі віддам ще, чесно».
Ганно, ну не смішіть! Я ж від душі Навіщо ті гроші?
Але образився трохи, мовчки сів у машину й поїхав. Ні завтра, ні через день не приїздить, тиша.
Ганна так сумно, аж серце стискалось. Сусідка каже, що він десь у селі стоїть на згині, все про неї думає. Ганна кинулась, шукала, нема.
Вночі не спиться. Взяла плед, тихенько вийшла на ґанок, і так їй стало сумно, що вже й сльози полилися
Тут підбігає Сергій, бере на руки обіймає, цілує у мокрі щоки.
Не плач, Ганно, шепоче. Бо не можу я поїхати від тебе, люблю тебе.
І я тебе люблю, притулилась до нього міцно.
Дякую, мамо прошепотіла Ганнуся, глянувши у небо, і в ту ж мить засвітився в її душі зовсім новий ранок.
