Найближча людина
Життя — дивна річ. Інди йдеш ти її стежками, не помічаючи, як все змінюється довкола: діти ростуть, друзі йдуть, а ти сам стаєш старшим. Та є одна постійна, яка залишається незмінною — моя дружина, Оксана. Я зрозумів це не одразу, а лише через роки, коли ми вже були не ті молоді й безтурботні закохані, якими колись були. Вона змінилася, постаріла, як і я, та для мене вона досі — центр мого світу, мій дім і моя тиша.
Ми з Оксаною одружилися майже тридцять років тому. Тоді я був певен, що знаю, що таке кохання. Ми були молоді, сповнені мріями й планами. Вона була такою гарною — з довгим каштановим волоссям, іскорками в очах і усмішкою, від якої моє серце застигало. Я думав, що наше життя буде як казка: збудуємо дім, народимо дітей, подорожуватимемо й радітимемо кожному дню. Та реальність виявилася важчою. Робота, побут, народження сина Дмитра, а згодом доньки Софійки, грошові клопоти, сварки — усе це затягувало, як вир. Іноді я ловив себе на думці, що забув, чому ми взагалі разом.
Роки минали, і я почав помічати, як змінюється Оксана. Її волосся почало сивіти, на обличчі з’явилися зморшки, а фігура вже не була такою, як у молодості. Вона більш втомлювалася, частіше скаржилася на здоров’я, а її сміх, який я так любив, лунав дедалі рідше. Я, признаюся, теж не лишився колишнім. Моє волосся пореділо, спина почала боліти, а енергія, якої колись було вдосталь, десь зникла. Ми обоє стали іншими, і часом мені здавалося, що між нами виросла стіна. Та одного дня я зрозумів: попри все, Оксана — єдина людина, без якої я не уявляю свого життя.
Це усвідомлення прийшло несподівано. Ми сиділи на веранді нашого будинку, пили чай і дивилися, як захід сонця забарвлює небо у рожеві та золоті тони. Оксана розповідала щось про сусідку, про те, як та посварилася з чоловіком, і раптом замовкла. Вона подивилася на мене й сказала: «Сашко, ти хоч іноді слухаєш, що я кажу?» Я засміявся, а вона похитала головою, але в її очах була теплота. У той момент я раптом зрозумів, що цей простий вечір, її голос, її присутність — це й є щастя. Не гучні слова, не дорогі подарунки, а саме це — ми удвох, разом, попри все.
Я почав згадувати наше життя. Як Оксана тримала мою руку, коли я втратив роботу й не знав, як прогодувати сім’ю. Як вона ночами сиділа з Дмитриком, коли він хворобЯк вона ночами сиділа з Дмитриком, коли він хворів, і як плакала від щастя, коли Софійка вступила до університету.
