Ганна вже кілька днів лежала на ліжку, без сил і бажання рухатись. У неї нічого не боліло, просто немов сили залишили тіло, а в душі оселилася порожнеча.
Навіщо вставати, думала Ганна, усі життєві справи завершила: дітей на ноги поставила, батьків у Божий світ проводжала. А тепер залишилася одна, як зайва книжка на полиці. Роки пройшли так швидко, що й не помітила.
Ганна кинула байдужий погляд по кімнаті нитки павутини уже зависли у кутах стелі, за вікном колись доглянутий город заріс полином і лободою. Надворі світало, і Ганна непомітно для себе заснула.
Їй наснився сон: прийшла мама. Востаннє Ганна бачила матір уві сні ще три роки тому, відразу після похорон. Мама дивилася теплими очима, простягала обійняти доньку, так лагідно, як за життя, але ніби невидима стіна не давала їй доторкнутися.
Моє сонечко, прошепотіла мати, завтра ж твій останній день…
Ганна різко прокинулася, серце пекло тривогою.
Як останній? Невже й справді прощатися? сама до себе кричала Ганна, ніби хтось міг ії почути.
Перед уявою постав побут: вона лежить, бездиханна, діти приїхали, хата, як на горі безладу повно, у городі нічого не видно за полином, їсти нічого. Ганна кинулася по хаті, не знаючи за що взятися.
В кухні хутко наквасила тісто: «До вечора встигне пиріжків напечу, якщо ще житиму». Набрала у миску води, витерла пил під стінами, всі дрібнички розклала по місцях, підлогу вимила.
О, тепер у домі лад! видихнула Ганна.
На город руками вирвала все лишнє, не жаліючи болі в ногах, забула і про втому, і про голод. В голові било одне: «Останній день! Останній день!»
Прийшла додому, згадала про тісто. Скоро вже й пиріжки готові.
Ото ж бо буде радість дітям: приїдуть, посидимо за чаєм, хоч помянуть матір, сльоза накотилася на очі. Спробую один. Ох, пухкі, наче з маминої печі.
Сіла Ганна коло вікна.
А все ж таки як добре жити…
Думати нічого, треба збиратись у дорогу. Перебирала речі, шукала святкову сукню ту, котрої жодного разу не вдягала. Заплела косу, навела макіяж глянула у дзеркало і сама собі усміхнулася:
Краса! Не ховати, а на весілля б ішла.
Та з долею не сваряться Ганна готувалась відходити. Але не встигла за вікном загуділа машина і зупинилась біля двору. Просигналили.
Напевно до сусідів, подумала Ганна.
Та за мить у двері стук. Ще раз.
Чи це діти? Ганна визирнула у вікно машина незнайома. Щось стиснулось у грудях.
Відчинила двері на порозі стоїть гарний чоловік: піджак, черевики начищені, чемна посмішка.
Ви Ганна? звернувся він.
Так.
Мене Сергій звати. Я до вас. Вибачте, затримався дорогою…
Вам щось треба? Ганна насторожилася.
Я… хотів познайомитися. Я давно шукав нагоди.
Ганна згадала: десь у соцмережі він просився в друзі.
Ви пробачте, Сергію, я вже давно… ні з ким не знайомлюся, змін не хочу.
Дарма. Але добре, я, мабуть, поїду. Вибачте ще раз.
Сергій вийняв коробку цукерок і простягнув їй.
Прийміть, будь ласка.
Він уже повертався до машини. Ганні стало шкода чоловіка довгу дорогу їхав…
Сергію, заходьте, хоч чаю поп’ємо. Сама щойно пиріжки вийняла.
Обличчя чоловіка засвітилося радістю.
Вона швиденько накрила на стіл. Сіли, перекинулись словом за годину вже здавалося, що знають одне одного все життя.
Ганно, якщо щось треба допоможу!
Чого ж, треба, усміхнулася вона, сарай валиться, паркан хилиться…
Все відремонтую, відповів Сергій.
Він зібрався йти.
Дякую за гостину, за ніч не прошуся. Щасливо, Ганно.
Хай щастить, Сергію!
Увечері Ганна не спала втома і нові враження змішалися у серці. Приснилася знов мати.
Доню, не втекла б учора, то почула б: сьогодні твій останній самотній день. Ми знаємо, як важко тобі самій. Ангела тобі послали. Не відштовхуй він твоя доля.
Вранці гамір під вікном машина з будматеріалами, потім ще одна. Сергій управляє роботою привезли дошки, листи заліза.
За кілька днів постав новий паркан, зведено сарай, відремонтовано хату. Ганна вагається за що він усе це робить? А грошей у неї небагато, лиш пару тисяч гривень.
Коли Сергій прийшов у хату, Ганна простягнула йому гроші.
Хай небагато, решта віддам як зможу…
Нащо, Ганно? Не треба! ображено відвернувся Сергій і пішов.
Ганна побігла за ним та вже тільки хвиля пилу, Сергій поїхав. Не було його ні наступного дня, ні через тиждень…
Ганну душила туга. Закохалась, як школярка. Вийшла на дорогу її зупинила сусідка.
Ганно, ти не гони його. Правда кажу, толковий чоловік!
Так він же поїхав.
Шукай краще біля сільського повороту весь вечір там стоїть!
Ганна бігла, як могла, але ні машини, ні Сергія.
Вночі Ганна не витримала, вийшла на ґанок і заплакала від безсилля.
Тут хтось підбіг, пригорнув її.
Ганно, не плач. Я тут. Я кохаю тебе.
Сергію, ти де ж був?
Нікуди й не поїхав, не міг залишити. Бо люблю тебе. І я люблю тебе, більше за життя.
Ганна притулилася до свого небесного ангела.
Дякую, мамо, прошепотіла і знову плакала, але тепер від щастя.
