Мій батько згадав про мене… коли почув про бабусину спадщину
Моє життя ніколи не було легким, а реальний удар прийшов не від сирітського дитинства, а від того, коли з’явився людина, яку я колись називала татом — після майже п’ятнадцяти років тиші. І прийшов він не з квітами чи вибаченнями. А з вимогою: «Поділи спадщину».
Мої батьки розлучилися, коли мені було чотири. Матір швидко потонула в горілці, суд позбавив її прав, а батько, не знайшовши в собі сил бути справжнім батьком, відвіз мене до своєї матері в глухе село під Житомиром. Сам він жив у місті та з’являвся дуже рідко — раз на півроку, якщо не рідше.
Я пішла до сільської школи, навчилась працювати в полі, шити на старій машинці, ловити рибу, готувати вінки, варити варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав з незнайомою жінкою. Мене вигнали на вулицю. Повернулась — вдома лише бабуся, сидить у кріслі, очі скляні.
— Де тато? — запитала я.
— Більше не прийде, Олесенько, — лише й сказала вона.
І справді, не прийшов. Завів нову родину, забув про доньку. Ми з бабусею жили удвох. Я не сумувала — у мене була вона. Мудра, тиха, сувора та добра. Вона стала для мене всім: і матір’ю, і батьком, і подругою.
Коли я закінчила дев’ятий клас, тітка Настя, сільська кравець, сказала:
— У тебе руки золоті. Вступай у училище, не марнуй талант у городі.
Я послухалась. Поїхала до міста. Вчилась, підробляла, не зникла. Батько жив буквально за три зупинки від мого гуртожитку — та за чотири роки так жодного разу й не поцікавився, чи жива я. Я теж не шукала.
Після училища влаштувалась у майстерню, вийшла заміж за Тараса. Ми знімали крихітну квартирку, але щоп’ятниці їздили до села до бабусі. Вона обожнювала Тараса. Раділа, коли дізналася, що я вагітна. Та онука свого так і не дочекалася…
Коли бабуся померла, світ спорожнів. Потім прийшов нотаріус і повідомив: будинок, ділянка, заощадження — усе заповідано мені. Я плакала над цим листом. Не через гроші — через пам’ять.
Батько на похорон не приїхав. Ані дзвінка, ані слова. Про смерть матері він дізнався через півроку. Як і про заповіт. І тоді — уперше за п’ятнадцять років — постукав у мої двері.
Я не одразу впізнала цього постарілого чоловіка. Він не став довго затягувати:
— Спадщину бабусі треба поділити. Мені належить половина.
Я сміялася йому в обличчя. Гірко, голосно:
— Тобі? Половина? Ти ж відмовився від мене і від своєї матері. А тепер згадав? Гроші запахли?
Він оскалився, але Тарас встав поруч:
— Іди геть. По-доброму, чи допоможу.
Батько подав до суду. Та навіть закон був на моєму боці. Він програв, сплатив витрати, знову зник.
А ми з Тарасом відкрили свою швейну майстерню. Шили спецодяг — для будівельників, лікарів, заправників. Замовлень вистачало. Ми жили й будували своє.
Батька я більше не бачила. І не хочу. Бабуся — ось хто був мені справжньою родиною. Я вистояла, бо вона одного разу вирішила: я достойна більшого. І я живу так, щоб нею пишатися. Там, десь вище за хмари… Справжнє щастя не в грошах, а в тих, хто любить тебе без умов.
