Вона пішла до іншого після десяти років шлюбу. А через рік стояла на моєму порозі — вагітна й зламана…
Мою дружину, Соломію, я зустрів майже дванадцять років тому. Я тоді ще навчався у будівельному інституті у Львові, жив у гуртожитку. Соломія тільки переїхала з невеличкого містечка на Волині — налякана, самотня, чужа у цьому галасливому світі. Ми не одразу зблизилися. Я навіть не помітив її спочатку, надто вже замкненою вона була. Сиділа з книжками, ні з ким особливо не розмовляла.
Але час робив свою справу. За кілька місяців ми почали спілкуватися, спершу обережно, а потім щовечора не могли наговоритися. Вона ділилася переживаннями, я — своїми планами на майбутнє. Незабаром нас поселили у сімейну кімнату — завідувачка гуртожитку пішла назустріч, бачила, що у нас серйозно. Так і почалося наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Хотів бути надійним чоловіком, господарем дому, який не тільки будує стіни, а й тримає у них тепло. Відразу сказав Соломії: *”Ти працювати не будеш. Жінка має дбати про дім та дітей. А якщо чоловік не може прогодувати свою сім’ю — значить, він не чоловік.”* Вона не сперечалася. Готувала, прибирала, чекала мене з роботи, ми були справжньою сім’єю.
З часом я піднявся. Влаштувався у будівельну компанію, дійшов до керівника ділянки, потім відкрив власну справу. Купив будинок у передмісті, два автомобілі — собі та дружині. Ми жили, як мріяли. Лише одне в нас не виходило — діти. Роки йшли, а в домі було тихо. Ми обійшли десятки лікарів, витрачали гроші, проходили обстеження, але нічого не змінювалося. Я намагався не показувати, як мені боляче. Вона теж мовчала, хоча в очах у неї жила порожнеча. Потім ми здались. Вирішили: якщо доля не дає — значить, не час.
А потім усе розвалилося. Без попередження. Без жодного шансу зрозуміти, що відбувається.
Я повернувся додому на півгодини раніше — хотів об’їхати пробку. У дворі не було машини Соломії, брама розчиненна. Дивно. Я зачекав. Вечір тягнувся довго й болісно. А потім — СМС з невідомого номера:
*”Пробач. Я більше не можу жити у брехні. У мене інший. Він повертається додому, і я їду з ним. Я обдурила тебе, але, можливо, колись ти пробачиш…”*
Мене вирвало з реальності. Світ розсипався, як стара штукатурка. Я сидів на підлозі, серед тиші, у домі, який будував для двох, а опинився сам. Лише мій друг — напарник з роботи — витягнув мене з цієї пітьми. Підтримав, не дав спитися чи поїхати у нікуди.
Минув час. Я знову навчився дихати. Побачив Соломію на фото у соцмережах — на тлі якихось гір. Зрозумів: живе десь у Карпатах. І я не міг викинути її з голови. Усе в домі нагадувало про неї. Я молився, щоб вона повернулася. І всесвіт почув.
Через рік — день у день — у двері подзвонили. Я відчинив… і мало не впав. На порозі стояла вона. Худа, знівечена болем, у брудному, зношеному одязі. І з животом. Великим. Вона була на останніх місяцях вагітності.
Соломія опустилася на коліна, плакала й благала прощення. Її вигнав той самий коханець. Вона зрадила йому, він кинув її. У неї не було нічого: ні грошей, ні домівки, ні надії. А головне — нікого, хто міг би прийняти її у такому стані. Лише я.
Ви можете засуджувати мене. Можете сказати, що я дурень, що треба було захлопнути двері перед її обличчям. Але знаєте що? Я не зміг. Бо весь цей час я продовжував любити. Бо навіть через біль я хотів знову бачити її поруч. Бо знав — помиляються всі. І якщо я не пробачу її, то сам втрачу останнє, що залишилося з мене.
Минуло кілька років. У нас тепер син — той самий, якого, як я думав, у нас ніколи не буде. Я люблю його як рідного, бо він мій по-справжньому: за вибором, за прийняттям, за любов’ю. І Соломію люблю — хоча біль у серці назавжди залишився рубцем.
Я жодного разу не докоряв їй. Не нагадував. Бо справжній вибір — це коли любиш не *за*, а *попри* все…
