Коли дочка подзвонила та попросила приїхати до неї на тиждень, я навіть не задумалась. Вона готувалась до важливих іспитів, і їй потрібна була допомога з дворічним малюком. Усі мої подруги тільки крутили пальцем біля скроні: мовляв, Оленко, тобі що, більше всіх треба? Скажеш «так» раз — потім уже не виберешся. Але я не могла відмовити. Адже це моя донька. Це мій онук.
Я приїхала до їхньої невеликої двокімнатки у спальному районі Львова з однією валізою та щирим бажанням бути корисною. Та дуже швидко зрозуміла: я потрібна не лише як бабуся, а й як прибиральниця, кухарка, праля й — вишенька на торті — безкоштовна нянька на цілий день.
Зять працював від заходу до світанку, донька від ранку до ночі сиділа за комп’ютером — вчилась. А весь дім ляг на мої плечі: і варити, і прибирати, і прати, і мити посуд, який, до речі, доводилось мити руками — посудомийка не працювала.
Ну що ж. Вирішила, що потерплю. Адже це лише тиждень. Один-єдиний.
Але той тиждень розтягнувся спочатку на два, потім на три. А там і цілий місяць проминув. Донька склала іспити, але одразу ж почала розсилати резюме. Шукала роботу. Я не їхала додому — а як інакше? Онук же маленький, без мене ніяк.
Мене не просили залишитись. Але й не відпускали. Ніби саме собою зрозуміло: я бачу, що потрібна — то й лишаюсь. Та з кожним днем усе частіше ловлю на собі незадоволені погляди. Спочатку — бо борщ не такий на смак. Потім — бо речі зятя повісила не туди. А далі я й зовсім стала «заважати».
У їхньому домі я стала ніби тінню. Допомагаю, все роблю, але відчуваю себе чужою. І ніхто не скаже: «Мамо, дякую». Ніхто не промовить прямо: «Мамо, тобі час додому». Ні. Лише криві усмішки та зітхання. А я ж чекала, що вони побачать, скільки для них роблю, і скажуть хоча б слово подяки. Або обіймуть. Або пригостять чаєм не з пакетика.
Я й подумати не могла, що моя любов та допомога обернуться таким невидимим засланням.
Я живу у своїй однокімнатній хаті на Личакові. Чистій, затишній, тихій. Там усе моє. Там мене чекає в’язання, старі книги, підвіконня з фіалками. Але я тут. Щодня прокидаюсь о шостій, щоб встигнути зварити сніданок, потім годувати онука, переодягти, погуляти. Удень — обід, прання, миття підлоги. Ввечері — вечеря. А вночі я лежу на дивані в дитячій та думаю: невже так буде завжди?
Але я — мати. Я — бабуся. І я не кину. Я чекаю. Чекаю, що одного разу донька скаже: «Мамо, ми так вдячні тобі за все». Або хоча б: «Мамо, ти втомилась, відпочинь». Може, зять посміхнеться та промовить: «Без вас би не впоралися».
Поки що — мовчання.
Може, вони ще не усвідомили. Може, молодим треба більше часу, щоб зрозуміти, чого коштує материнська жертва. І так, інколи мені здається, що вони сприймають мене як щось належне. Ніби я — ресурс, а не людина.
Але я продовжую вірити. Продовжую сподіватись, що моя любов, моя терплячість та турбота — не даремні. Що це не буде забуто. Я не хочу, щоб моя доброта стала важким каменем, який вони потім тягатимуть із почуттям провини. Я хочу, щоб вона була опорою, прикладом. Щоб моя донька, коли сама постарішає, зрозуміла, як це важливо — не лише брати, а й цінувати.
Нехай поки вони не готові. Я дочекаюсь. Я — мати. А в нас, матерів, на серці — безкінечний запас віри, навіть коли боляче.
