Оксана стояла біля вікна своєї хрущовки у Дніпрі, спостерігаючи, як Олег встановлює дитяче крісло у старенький “Запорожець”. Їхній син, чотирирічний Ярик, щебетав із захопленням перед поїздкою до бабуси та дідуся. Кожні вихідні вони возили його до батьків Оксани, аби ті могли провести час із онуком. Але кожного разу, повертаючись додому, Оксана відчувала, як у грудях закипає злість. Її мати, Надія Семенівна, щиро вважала, що, доглядаючи за Яриком, робить доньці та зятю величезну послугу. Ця думка виводила Оксану з рівноваги, і вона ледве стримувалася, щоб не спалахувати.
Все почалося два роки тому, коли Ярик підріс достатньо для вікендів із бабусею та дідусем. Оксана й Олег вирішили, що це ідеальний спосіб дати батькам змогу зблизитися із онуком. Надія Семенівна та її чоловік, Тарас Григорович, обожнювати Ярика. Вони годували його варениками, водили до парку “Гагаріна”, розповідали казки. Оксана раділа, коли бачила, як син сяє від їхньої уваги. Вона пам’ятала, як сама в дитинстві обожнювала гостювати у своєї бабусі, і хотіла, аби в Ярика були такі ж теплі спогади. Але вона й уявити не могла, що її добрі наміри обернуться таким непорозумінням.
Кожного разу, коли вони забирали Ярика, Надія Семенівна зустрічала їх із виглядом мучениці, яка пожертвувала усім заради їхнього блага. «Ну от, я вам допомогла, тепер можете відпочивати», — говорила вона, витираючи уявний піт з чола. Або: «Важко з ним, але я ж для вас стараюся, щоб ви могли свої справи робити». Оксана стискала кулаки, відчуваючи, як кров приливає до скронь. Їй хотілося крикнути: «Ми не просили тебе няньчити! Ми привезли Ярика, щоб ВИ були з ним щасливі!» Але замість цього вона напружено посміхалася й бурмотіла: «Дякую, мамо». Олег, зазвичай спокійний, теж почав втрачати терпіння. Він шепотів Оксані в машині: «Вона серйозно думає, що ми скидаємо на неї дитину, щоб гуляти? Це ж для них, а не для нас!»
Справа була не в тому, що Оксана й Олег не цінували час із сином. Навпаки — вони обожнювали будувати з ним фортеці з подушок, гуляти набережною Дніпра. Але вони бачили, як Надія Семенівна сумує за онуком, як її очі спалахують, коли Ярик біжить до неї з криком: «Бабуся!» Вони хотіли подарувати батькам цю радість, а заодно дати Ярику відчути любов великої родини. Але з кожним разом слова тещі лунали все різкіше. «Я втомилася, але нічого, заради вас витримаю», — казала вона, ніби вони звалили на неї дитину, аби втекти на відпочинок. Оксана відчувала себе винною, хоча й не розуміла — за що.
Найгірше сталося минулих вихідних. Вони, як завжди, привезли Ярика в суботу вранці. Надія Семенівна, зустрічаючи їх, зітхнула: «Ох, знову мені весь день бігати за ним. Але я ж розумію — вам треба свої справи робити». Оксана не витримала. Її голос тремтів, коли вона відповіла: «Мамо, ми привозимо Ярика не тому, що нам лінь з ним сидіти! Ми хочемо, щоб ти й тато проводили з ним час, щоб він вас знав і любив! Це не послуга нам, це для вас!» У кімнаті повисла тиша. Надія Семенівна розгублено кліпала очима, а Тарас Григорович, сидячи у кріслі, покашляв і втопив ніс у газеті. Олег стиснув руку Оксани, ніби кажучи: «Молодець, нарешті сказала».
Того вечора, забираючи Ярика, вони помітили, що Надія Семенівна була тихішою зазвичай. Вона не скаржилася, не зітхала, а просто обняла онука й тихо прошепотіла: «Приїжджайте ще». Оксана відчула полегшення, але й легкий докір сумління. Може, вона була занадто різкою? Але Олег, сідаючи за кермо, усміхнувся: «Нехай звикає — ми не скидаємо на неї дитину, а ділимося щастям». Ярик, сидячи ззаду, наспівував дитячу пісеньку, і Оксана подумала, що заради його усмішки вона готова ще не раз пояснювати тещі правду.
Тепер вони й далі возять Ярика до бабусі з дідусем, але обережніше. Оксана сподівається, що її мати нарешті зрозуміла: вони не шукають няньку, а хочуть, щоб їхній син ріс серед люблячих людей. Але кожного разу, коли Надія Семенівна натякає на «послугу», Оксана відчуває, як усередині закипає протест. Вона знає: їхня родина — не угода, а любов. І якщо теща цього не зрозуміє, Оксана готова знову поставити її на місце. За Ярика. За правду.
