«Зносьте хату!» горланив бізнесмен, не підозрюючи, що до господи вже йде офіцер спецназу
Артем не терпів листопада. В листопаді багнюка на дорогах липка, мов солод, а небо нависає так низько, що чіпляється за крони верб. Автобус висадив його на роздоріжжі, обдавши димом, і щез у тумані, забравши із собою весь комфорт цивілізації.
До села залишалося пройти десь з півтора кілометри. За плечима тиснув рюкзак з подарунками: пухова шалик, коробка цукерок «Київ вечірній», яких так любила бабуся Оксана, й банка хорошої кави. Артем не попереджав, що приїде. Хотів бачити її очі, коли ступить на подвір’я. Три роки контракту, тяжкі поранення, пів року лікарень він замучився. Його мрією були: тиша, запах дров у печі та пиріжки з печі від бабусі.
Але тиші не було й близько.
Ще на порозі до Зарічної вулиці він почув потужний рев. Так реве дизель на холостих, ніби трактор без роботи. Артем пришвидшив крок, перестрибуючи через калюжі. Знайомий паркан, який він зафарбовував у синювато-зелений чотири роки тому, тепер лежав на землі, схилившись як вагітний жук.
Біля розчинених воріт чорнів новенький джип. Поряд походжали туди-сюди двоє кремезних хлопців у шкіряних куртках, наминали насіння й випльовували лушпиння просто в багнюку. Трохи далі, біля ганку, домінував над куцою, згорбленою жіночкою в старій куртці чоловік у пальті кольору піщаної глини.
Та ти, бабо, зовсім з глузду з’їхала? голос торохтів, як кришталевий сервіз у багажнику Жигуля. Я тобі ж тиждень давав! Техніка стоїть без роботи, інвестори вже хрестяться!
Синочку, ну куди ж мені йти… бабця Оксана ледь втримувалася від сліз. Зима ж на носі Тут мій Микола похований, тут господарка
Поїдеш у будинок престарілих! різко випалив бізнесмен, копнувши блискучим черевиком відро. Воно загуркотіло по двору. Зносьте хату! скомандував він охоронцям-насінників. Раз не доходить по-людськи!
Один з них криво всміхнувся і пішов уперед.
Артем не крикнув, не зірвався бігти. Просто тихо ввійшов у двір, як колись учили. Рюкзак плавно злетів із плеча в траву.
Охоронець помітив його, коли залишалося два метри.
Е, чоловіче, ти хто такі встиг лише прохрипіти.
Артем зробив кілька кроків. Без галасу відправив качка в нокаут одним рухом. Той схлипнув, схопився за живіт і згорнувся навпіл. Другий замислився й зустрівся поглядом із Артемом.
У його очах не було ані гніву, ані страху. Лише хронічна втома того, хто бачив те, чого іншим і не снилося.
Стояти, сказав Артем ледве чутно.
Бізнесмен у пальті підстрибнув, повернувся різко.
Ти хто взагалі? Звідки взявся?
Артем підійшов до бабусі. Вона дивилася на нього вгору, обіймаючи себе руками, і не вірила.
Темчику Ти? Живий
Він обійняв її, відчуваючи, яка вона стала маленька та тендітна. Від неї пахло валер’янкою й старою шерстю.
Живий, ба. Йди в хату, став чайник.
Ти, Рембо дешевий! бізнесмен пішов за ними, бризкаючи слиною. З ким вирішив потягатися? Я Едуард Гречаний! Я тут все контролюю! За мого хлопця ще й відповіси!
Артем обернувся повільно, підійшов майже впритул. Гречаний був вищий, але чомусь відступив на крок. Від Артема віяло тим, чим віяло від зібраної берези тихою, але явною загрозою.
Слухай уважно, Едичку, майже пошепки прохрипів Артем. Забирай своїх клоунів, сідай у тачку. І щоб за хвилину тут навіть дезодораном твоїм не тхнуло.
Гречаний посірів.
Ти що, погрожуєш мені? Та я Завтра приїду з машинами й не тільки цю халабуду знесу, а й вас на меліницю скорочу!
Він кивнув своїм хлопцям (той, що отримав по ребрам, вже ледве тримався на ногах), торохнув дверима джипа. Машина гаркнула мотором, підняла хмару листя з клумби з айстрами й зникла.
У хаті було тепло, але тепло те здавалося крихким. На столі застигала смажена картопля. Бабця Оксана поралась, виставляла на стіл огірочки, мариновані гриби, квашену капусту, але руки тремтіли, аж виделка дзенькала об тарілку.
Вони ще місяць тому почали шастати, бурмотіла бабуся, стежачи за вікном. Спочатку сміялись і пропонували за землю якісь копійки. А потім приїхав той Гречаний. Каже, буде тут базу для багатіїв будувати. Бо річка, кажуть, поряд.
І що, багато хто погодився? Артем сьорбав чай, міцний, солодкий, як у дитинстві.
Та майже ціла вулиця У Петрів корова втекла, знайшли аж у лісі У Семенових пожежа на подвір’ї вночі. Люди залякані, а в Гречаного брат у сільраді, племінник у поліції. Куди ж нам, пенсіонерам, до такого?
Артем слухав, а всередині стискалася пружина. Він добре знав цей рід бізнесового люду. Вони не відступають. Якщо цей сказав, що приїде завтра приїде. І не сам.
Документи на хату де?
У скриньці, в комоді. Все до ладу, сину.
Добре, бабцю. Лягай, відпочинь. Я сьогодні на варті.
Вночі Артем не зімкнув ока. Обійшов обійстя. Паркан хіба що для краси. За хатою ліс, до будинку можна підкрастися, як миша до сала. Будівля стара, дерев’яна, займеться миттєво.
Вийшов на ґанок, закурив. Щоб додзвонитись, поліз на горище покриття тут, як у 2007-му на хуторі.
Набрав номер.
Алло? голос був чомусь веселий, хоч на годиннику третя ночі.
Сань, це я, «Тихий».
О, Тихий! Де пропав? Думали, ти ще в госпіталі.
Я в Калиночці, у бабусі. Тут заворушка: місцевий шериф стерновий, завтра обіцяв приїхати з технікою й хату рознести. Лютує по-чорному.
Скільки їх?
Вдень було троє. Хоч завтра більше підтягне. Ще й прикриття у поліції. За законом не вирішиш.
Скидай геолокацію. Ми зараз під Черніговом, за ніч доскочимо.
Сань, обережно, без дурні.
Ти що! Ми ввічливі хлопці.
Залишалося кілька годин до світанку, а Артем вже сидів біля вікна, стискаючи в пальцях ножа й яблуко.
Вранці туман сповз у долину між городами та річкою. Хату ніби вкрило ватою. Бабусю вмовив не виходити.
Рівно о девятій приїхали. Гречаний пунктуальний.
Спершу гуркіт. Далі із сизого марева виліз жовтий бульдозер, піднявши ковш, як забрало лицарського шолома. За ним два чорних джипи й бус.
Операція «Хата» розпочалася зі звичних понтів.
Гречаний знову змінив пальто на кепку. Поряд здоровило із шрамом, начальник спортивного «забезпечення». Із буса висипала зграя тітушок кожен з битою, хто з трубою, хто з арматурою.
Ну що, захисник? розтягуючи губи в «посмішку», замурчав Гречаний. Сам збиратимеш чемодани, чи допомогти?
Артем піднявся з ганку, все ще обчищаючи яблуко.
Я ж казав учора, Едику. Вухо чисти, слухай краще.
Ламай паркан! заверещав бізнесмен до бульдозерника. А цього сміливця на місце поставте!
Дизель рикнув, і бульдозер зрушив з місця. Банда з битами рушила у двір. Артем не здригувався, стояв на ґанку сам, у звязаному джемпері.
Ти, хлопче, краще сам ляж, ціліше будеш, хмикнув здоровило зі шрамом.
У ту мить на кінці вулиці забренчав мотор. Але то не бульдозер, а щось молоде й зле.
Всі обернулися.
До хати, розбризкуючи багнюку, летіли два «Богдани». Громіздкі, але не броньовані. Врізалися між джипами Гречаного, перегородивши шлях.
Дверцята ляснули.
З машин вийшли семеро. Мовчазні, міцні, прості чоловіки віком від тридцяти до сорока. Штани, футболки, берці. Стояли плечем до плеча, без випендрьожу.
Санько рудий, кремезний, з підморгуванням в очах, перший вийшов уперед.
Доброго ранку, громадо, гучно просурмив. А що за ярмарок? Нас що, не запросили?
Гречаний аж підскочив.
Тут приватна власність! Ми справу маємо! Ви хто?
Ми? Санько посміхнувся. Ми, можна сказати, волонтери бабусям допомагаєм, паркани фарбуєм. Ви ще раз виступите викличемо журналістів.
Всіх геть! заверещав Гречаний, аж голос зірвався.
Бойові тітушки рвонули вперед. Але то була не найкраща ідея за життя.
Бійка тривала рівно півтори хвилини.
Друзі Артема працювали, як на навчаннях: чітко, виважено, без істерик. Кожен рух супротивника обертався проти нього. Шрамований дядько замахнувся на Санька трубою той спокійно став убік, пригорнув «спортсмена» до землі.
Лежати! гаркнув хтось. Звук такий, що водій бульдозера заглушив мотор і підняв лапи.
За дві хвилини всі хлопці Гречаного розповзлися по двору, третина лицем у багнюку. Сам Гречаний стояв біля свого джипа, блідий як гіпс. Артем підступив.
Едик, тихо мовив, попрошу тебе телефончик дістати.
Навіщо? затинаючись, прошепотів бізнесмен.
Новини подивись. Обласні.
Гречаний з тремтячими руками відкрив смартфон.
Санько заглянув через плече.
Дивись, уже виклали. Хлопці швидко працюють.
Заголовок на екрані: «Тиск на пенсіонерів у Калиночці: бізнесмен Гречаний і місцева влада лізуть нахрапом. Відео у підтвердження».
Нижче ролик як Гречаний пинає відро, репетує на бабусю, погрожує зрівняти хату з землею.
У мене, Едику, друзі не тільки спортом займаються, Артем знизав плечима. Більше того маю знайомого в журналістиці. Оце відео вже по обласній прокуратурі курсує. І приймальня губернатора вже в курсі.
Гречаний впустив телефон. Той плюхнувся в багнюку екраном до низу.
Домовимось? прошепотів бізнесмен. Я заплачу! Багато заплачу!
Домовимось, Артем кивнув. Зараз своїх забрав, бульдозер забрав, і щез звідси. А якщо з моєї бабусі чи хоч у когось із сусідів волосинка упаде Він не докінчив.
Гречаний закивав, нервово, як українська лялька-мотанка.
Поліція зявилася за годину. Але не місцева, а цілий обласний батальйон. Губернатор, побачивши резонанс у Facebook, різко прокинувся і прислав перевірку. Гречаного та його братву погрузили в синьо-жовтий транспорт без співчуття.
Ввечері в хаті бабусі Оксани було тісно.
Стіл пересунули в центр. Пахло мясом, квашеними помідорами і димом із грубки. Санько розказував байки, хлопці сміялися, Артем доливав чай. Оксана Василівна сиділа на чолі, румяна, щаслива, підкладаючи гостям пиріжки з картоплею.
Дякую вам, хлопці, хлюпала носом. Без вас
Та перестаньте, Оксано Василівно, Санько відмахувався. Ми давно тут хотіли відпочити: повітря свіже, гостина щира, да й яблунь у вас!.. і підморгнув.
Коли звечоріло, всі вийшли на ґанок. Туман розвіявся, небо аж вибілилося від зірок ті самі осінні, гострі й чесні.
А далі що робитимеш? спитав Санько, закурюючи.
Артем подивився на скособочений паркан, який вони вже почали лагодити.
Залишусь. Треба дах перекрити. Межу підправити. І яблуні
Що яблуні?
Бабуся каже, старі не прижилися. Треба Антонівку нову садити.
Оце правильно, усміхнувся Санько. Дерево, якщо садити з душею, і в листопаді проросте.
Вранці друзі поїхали. Артем стояв біля воріт, проводжаючи. Потім розвернувся до хати. У вікні світилося, бабця метушилася по кухні.
Він взяв лопату. Земля тверда й холодна. Але він знав: якщо коріння міцне не вирвеш ні трактором.
