Моя свекруха палає бажанням піти на побачення, а я залишаюся з онукою.
Моя свекруха, Оксана Миколаївна, багато років живе без чоловіка. Розлучення з батьком мого чоловіка було тяжким, і вона, по суті, сама виховувала сина. Чоловічої уваги їй, звичайно, вистачало — жінка вона яскрава, з характером, — але вдруге заміж так і не пішла. Каже, боялася, що вітчим образить її хлопчика. З її-то вдачею вона б такого нікому не пробачила. У результаті вся її молодість пішла на роботу та виховання сина. Ніяких побачень — усі думки були про те, як прогодувати дитину, як виростити з нього гідну людину, особливо коли колишній чоловік навіть гривні не дав на сина.
І треба визнати, вона впоралася. За це їй величезна подяка. Мій чоловік — людина надійна, турботлива, і я знаю, що це її заслуга.
Але ось син виріс, одружився, у нас народилася донька, а в Оксани Миколаївни з’явилася онука — новий сенс життя. Вона обожнює возитися з дівчинкою: гуляє з нею по парках, пече вареники, розповідає казки. Здавалося б, живи й радій. Але ні — у її житті раптом насунулися зміни, да такі, що я досі в шоці.
Перед Різдвом вона познайомилася з чоловіком. Випадково, у черзі у великому торговому центрі в центрі Львова. Слово за слово, обмінялися номерами, і почалося. Він, Борис Петрович, — колишній військовий, підполковник у відставці, теж розлучений, живе сам. За словами свекрухи, у них стільки спільного, що це просто доля. Обоє люблять старі радянські фільми, обожнюють прогулянки набережною Дніпра, читають одні й ті ж книжки. Навіть чай п’ють однаково — без цукру і з часточкою лимона. Ніби сценарій для мелодрами!
Але ось проблема: Борис усе кличе її на побачення. А ми з чоловіком працюємо допізна, і наша донька майже завжди на бабці. Тягати дитину на романтичну зустріч? Ви ж розумієте, це не варіант. Ось і подзвонила мені вчора Оксана Миколаївна з проханням, від якого я мало не подавилася кавою: «Лізонько, посиди, будь ласка, з Софійкою вечером, а я… ненадовго, на побачення схожу».
Чесно, я ледь стримала сміх. Побачення? У її віці? Їй уже за п’ятдесят, а вона, як дівчинка, збирається в парк на зустріч з кавалером, а потім, бачте, ще й на виставку сучасного мистецтва! Я запропонувала: «Та нехай Борис Петрович до вас додому завітає, чаю вип’єте, Софійка під наглядом буде». Але ні, Оксана Миколаївна вперлася: «Це не те, Лізо, має бути справжнє побачення, з прогулянкою, з розмовами під зорями». Ніби любовний роман, а не життя!
Довелося мені відпрошуватися з роботи. Начальник, звичайно, подивився на мене, як на божевільну, але відпустив. А тепер сиджу й думаю: це ж не разова подія. Судячи з того, як у свекрухи очі горять, коли вона розповідає про свого Бориса, одним побаченням справа не обмежиться. Я вже відчуваю, що скоро доведеться брати відпустку за свій рахунок або терміново шукати садочок для Софійки. БоТож хай буде щаслива, адже кожен, незалежно від віку, має право на власне кохання.
