Чому твоя мати живе у нас, а моя не може?!
Я повернула додому після довгого дня, а в вітальні — свекруха, Ганна Петрівна, розкладає свої речі з валізи. Я завмерла, не вірячи очам. Якби це була комедія, я б посміялася, але це моє життя, і мені не до жартів. Виявилося, вона вирішила «пожити у нас пару тижнів», щоб «допомогти» з дитиною та господарством. На її думку, я, бачите, не справляюся.
Свекруха в мене — жінка з характером, але я навчилася закривати очі на її витівки. Але мій чоловік, Тарас, мене просто добив. Він підходить з серйозним виглядом і видає: «Чому твоя мати може тижнями у нас жити, а моя — ні?» Я мало не задихнулася від обурення. Моя мама живе в іншому місті, за сотні кілометрів від Києва, і відвідує нас раз на півроку. А його мати? У сусідньому районі, за десять хвилин їзди, і приходить, коли забажає!
Ганна Петрівна ніколи не працювала. У неї є диплом, але її чоловік, свекор, твердо вірив: місце жінки — вдома, біля плити, з дітьми. Вона й не сперечалася. Її життя оберталося навколо родини, а точніше — навколо Тараса, їхнього єдиного сина. Вона мріяла про велику сім’ю, але після важких пологів більше не змогла завагітніти. Всю свою любов, до останньої краплі, вона вилила на сина. Як він не захлинувся в цій гіперопеці — загадка. Але й тепер, коли у нього вже власні сивини, вона продовжує опікуватися ним, немов малечею.
Через її нав’язливість ми з Тарасом сваримося постійно. Вона вважає, що я веду господарство «не так», що моя робота заважає родині, що я приділяю мало уваги синові та чоловікові. Я ж не збираюся терпіти її постійні поради та спроби все переробити на свій лад. Добре, що у нас своя квартира — дякувати моїм батькам, які допомогли з грошима. Ми обставили її на свій смак, зробили ремонт, обійшлися без іпотеки. Але, на лихо, будинок виявився за два кроки від свекрухи. Випадковість? Швидше прокляття.
Спочатку вона приходила щодня. Тарас втомився від її візитів не менше мене, а ще й свекор бурчав, що його не зустрічають з вечерею. Тоді вона обмежилася вихідними. Але після народження нашого сина, Данилка, все почалося знову. Зранку до вечора вона була в нас: то пелюшки прала, то кашу варила, то вчила мене, як «правильно» сповивати. Я була на межі. Одного разу я не відчинила їй двері — так вона влаштувала скандал, погрожувала викликати поліцію! Тарас намагався з нею поговорити, але її вистачало на тиждень, а потім вона знову лізла зі своїми «експертними» думками.
Моя мама, Оксана Іванівна, живе далеко, у Львові, і ще працює. Вона приїжджає раз на півроку, і, звичайно, зупиняється у нас — не в готель же їй їхати! У ці дні свекруха з’їдає себе від ревнощів. «Ти зі своєю матір’ю як з подругою, а з моєю — крізь зуби!» — дорікав мені Тарас, піддавшись на мамині скарги. Я намагалася пояснити: «Мою маму я бачу двічі на рік, а твою — майже щодня! І моя не лізе в наше життя, на відміну від твоєї!» Але він лише ображався.
Остання витівка свекрухи стала для мене шоком. Я прийшла додому, а вона, ніби нічого не сталося, складає свої сукні у шафу. Виявилося, свекор поїхав на риболовлю, і вона вирішила «скористатися моментом», щоб «врятувати» нашу сім’ю від мого «безладдя». Я мало не вибухнула. На кухні, ледь стримуючи гнів, я накинулася на чоловіка: «Ти при своєму розумі? Що це за самодіяльність?»
Він знизав плечима: «Мама хоче допомогти. Що в цьому поганого?»
«Я не хочу її допомоги! Вона лізе у все, переставляє речі, диктує, як мені жити!» — сипіла я, стискаючи кулаки.
«А твоя мати у нас живе, і я мовчу! Чому моя не може?» — сердито відповів він.
Я не витримала: «Якщо завтра вранці твоя мати все ще буде тут, я забираю Данилка і їду до своєї мами. А потім подам на розлучення. Я втомилася від цього цирку. Вибирай: я чи вона!»
Тарас дивився на мене, як на ворога. Але я не жартувала. Я більше не можу жити під гнітом його матері, яка душить нашу сім’ю своєю «турботою». Якщо він не поставить її на місце, я піду. І це не погроза — це крик душі.
