Свекруха зазирнула у каструлю й ахнула від жаху
Марія Іванівна прокинулась на світанку й, як завжди, пішла на кухню свого будинку в передмісті Львова. До її подиву, біля плити вже метушилася невістка.
— Доброго ранку, — посміхнулась Олеся, помішуючи щось у каструлі.
— Доброго, — буркнула Марія Іванівна, зморщивши ніс. — Що це ти готовиш?
— Борщ, — відповіла невістка, не відриваючись від справи. — Андрій його обожнює.
— Борщ? — свекруха принюхалася з підозрою. — Хіба так має пахнути борщ?
— А як він має пахнути? — Олеся знизала плечима, накрила каструлю кришкою й вийшла з кухні.
Марія Іванівна, не гаючи часу, підскочила до плити, зірвала кришку й заглянула всередину. Те, що вона побачила, змусило її ахнути від жаху.
— Що це за вариво? — пробурчала вона, відступаючи, наче від отруйного зілля.
Олеся повернулася з тарілками й, помітивши реакцію свекрухи, спокійно пояснила:
— Борщ, Маріє Іванівно. Овочі з нашого городу — свіжі, тільки з грядки. Коли готуєш зі свого, це як свято.
— Свято? — хмикнула свекруха, схрестивши руки. — Та цей твій город — суща каторга! Витрачати час на грядки, коли можна все купити в крамниці? Не розумію я вас.
— А мені подобається, — м’яко відповіла Олеся, розливаючи борщ по тарілках. Аромат буряка, капусти й зілля наповнив кухню. — Земля дає стільки сили, коли з нею працюєш.
— Сили? — свекруха заплющила очі. — Це для тих, у кого справжніх справ нема, може, й розвага. А нормальним людям… — Вона зупинилася, помітивши, що Олеся лише посміхається, ніби не чує її колкостей. — І для кого ти стільки наварила?
— Для нас, — відповіла невістка. — На пару днів. Андрій завжси просить додатково.
Марія Іванівна театрально відхилилася, ніби від запаху борщу їй стало неприємно.
— Я це їсти не буду! — оголосила вона з трагізмом. — Від одного запаху нудить! Що ти туди намішала?
Олеся зітхнула, намагаючись не дивитися на свекруху. Куточком ока вона помітила, як її чоловік Андрій, який увійшов на кухню, напружено спостерігає за сценою, але поки мовчить.
Марія Іванівна не могла зрозуміти, що трапилося з її сином. Ще два роки тому Андрій був міським хлопцем, IT-спеціалістом з хорошими перспективами. Вони разом ходили на виставки, обговорювали нові ресторани, мріяли про його кар’єру. І раптом — це сільське життя в глушині, город, ця проста Олеся! Саме її ім’я викликало у свекрухи дрож роздратування.
Андрій завжди був завидним женихом — високий, розумний, чарівний. Скільки гідних дівчат із хороших родин зітхали за ним! Чому він обрав цю сільську дівчину й цей будиночок у глушині? Марія Іванівна сподівалася, що син «перебеситься» й повернеться до міста, до нормального життя. Але час йшов, а Андрій все глибше занурювався в цю «сільську ідилію».
Вона вирішила діяти. Запрошення на вечерю від Олесі стало ідеальним приводом. Свекруха задумала план: нагадати синові, хто він є, і витягти його з цієї глушини, поки не пізно.
Андрій увійшов на кухню, обняв дружину й повернувся до матері:
— Мам, спробуй борщ. Олеся готує його неймовірно!
— Андрію, ти ж знаєш, ми з батьком ніколи не їли ці сільські супи, — махнула рукою Марія Іванівна. — Пам’ятаю, ти в дитинстві сам кривився від борщу, казав, що це їжа для дідусів.
Олеся мимоволі усміхнулася, уявляючи маленького Андрія, який кривиться від тарілки. Але тепер її чоловік був дорослим, і його смаки явно змінилися.
— Мам, часи змінюються, — усміхнувся він. — Олесин борщ — це шедевр. Спробуй, не пошкодуєш.
— Шедевр? — свекруха захлинулася від обурення. — Андрію, ти називаєш каструлю з капустою шедевром? Справжні шедеври — це театри, галереї, а не це… вариво!
Олеся намагалася пропускати слова свекрухи повз вуха, але всередині щось кололо. Вона знала, що для Марії Іванівни вона — лише сільська господарка, недостойна її сина. І все ж їй так хотілося, щоб свекруха хоч раз оцінила її зусилля.
— Мам, годі, — різко сказав Андрій. — Олеся багато для нас робить. Ми щасливі, і це головне.
— Щасливі? — Марія Іванівна стиснула губи. — Побачимо, надовго. Ти міська людина, Андрію. Місто кличе тебе, а це твоє… городництво — просто примха. Ще згадаєш мої слова.
Андрій подивився на матір з докором:
— Я дорослий, мамо. Ми з Олесею обрали це життя, і я ні про що не шкодую.
— Поки не шкодуєш, — кинула свекруха з викликом. — Але ти забув, що таке справжнє життя. Ця твоя Олеся зачарувала тебе своїми грядками, але це ненадовго.
Олеся не витримала:
— Марі— Маріє Іванівно, хіба в нашому житті є щось погане? Ми нікому не заважаємо, та й Андрій щасливий — хіба вам це не приємно?
