Мені було лише 22 роки, коли чоловік кинув мене саму з маленьким сином, Олежкою. Йому ледве виповнилося два роки. Чоловік пішов, не витримавши тягаря сімейного життя — йому набридло працювати й витрачати гроші на нас. Навіщо годувати родину, якщо можна все спустити на себе та коханку? Яким би він не був, разом було легше. Та коли він пішов, увесь світ впав на мої плечі.
Олежко пішов у дитячий садок, а я влаштувалася на роботу. Бувало, поверталася додому ледь жива від втоми, але в хаті завжди був лад: їжа приготована, дитина нагодована, одяг випраний та випрасуваний. Так мене вчила мати, і наше покоління знало, що таке обов’язок. Зізнаюся, трохи зіпсувала сина. У 27 років Олежко не вмів навіть смажити картоплю. Але коли він одружився, я сподівалася, що його дружина, Марічка, візьме на себе турботу про нього, а я зможу зайнятися своїми справами — хобі, а може, навіть підробітком. Одним словом, жити спокійно.
Але все пішло не так. Олежко оголосив, що вони з Марічкою переїжджають до мене у квартиру у Львові — «на час». Я не була в захваті, але погодилася. Думала, Марічка готуватиме чоловікові, пратиме його речі, а я якось переживу. Але дійсність виявилася жахом.
Марічка виявилася ледарихою. Вона не прибирала зі столу, не мила посуд, не прала ні свої, ні Олежчині речі, навіть пилососа в руки не брала. Нічого не робила! Три місяці я обслуговувала трьох людей. Невже цього я хотіла на склоні літ?
Поки Олежко вирішив, що буде єдиним годувальником у родині, Марічка не працювала. Зранку до вечора, поки чоловік не повертався з роботи, вона або базікала з подругами, або сиділа у телефоні. Я ж продовжувала працювати. Поверталася додому — а там хаос: речі розкидані, у холодильнику пусто, їжі нема. Довелося йти до магазину, купувати продукти, готувати вечерю, а потім мити гору брудного посуду. Марічка навіть не соромилася.
Одного разу, коли я мила посуд, вона принесла мені тарілку, яка кілька днів стояла у них у кімнаті. На ній була зів’яла їжа і якісь мошки. Я стиснула зуби, але стрималася. Але наступного разу, коли вона знову підсунула мені таку саму тарілку, я не витримала.
«Марічко, якщо в тебе є хоч крапля совісті, могла б хоча б раз помити посуд», — сказала я, намагаючись говорити спокійно.
Як ви думаєте, вона вибачилася? Ні. Наступного дня вони зняли квартиру й виїхали. А Олежко заявив, що я намагаюся зруйнувати його сім’ю. Як саме? Тим, що попросила його дружину помити тарілки?
Дякувати Богу, тепер у моїй хаті знову лад і тиша. Я дбаю лише про себе, і це справжнє полегшення. Але я не можу зрозуміти: що з сучасною молоддю? Вони нічого не вміють — ані працювати по дому, ані брати відповідальність. Мій син, якого я виростила з такою любов’ю, звинувачує мене у своїх проблемах. А я лише хотіла, щоб його дружина поводилася як доросла людина.
Тепер я живу для себе. Але в серці залишився гіркий осад: невже я десь помилилася, виховуючи Олежка? Чи це просто такі часи, коли люди забули, що значить піклуватися один про одного?
