Тепер моїй доньці 38, у неї нема родини, чоловіка, але вона хоче дитину: Часу не повернути, але можна почати цінувати життя тут і зараз.
Минулого місяця ми з донькою були на весіллі моєї племінниці в затишному ресторані у Львові. Свято було чарівним: кожна дрібниця була продумана, наречена сяла, як зоря, а гості тонули у теплі й радості. Після весілля моя донька, Соломія, залишилася в мене на ніч — ми живемо у різних містах. Вранці я знайшла її біля вікна: вона сиділа, дивилася у нікуди, а по щоках котилися сльози. Моя дитина плакала, і моє серце стиснулося від болю.
Я кинулася до неї: «Соломійко, що сталося? Учора ж було так гарно!» Вона підвела на мене очі, повні журби, і прошепотіла: «Так, весілля було чудовим. У мене ніколи не було такого. І вже не буде. Коли я виходила заміж, ні сукні, ні свята не було…» Її голос тремтів, і я згадала той день, коли Соломія пішла під вінець. То було ніби ножем у серце.
Десять років тому я благала її влаштувати справжнє весілля. Хотіла, щоб моя єдина донька сяяла у білій сукні, з гарною зачіскою, манікюром, професійним макіяжем. Я була готова заплатити за все — від банкету до фотографа. «Соломійко, це твій день!» — переконувала я. Але вона лише махала рукою, кажучи, що весілля — це пережиток минулого. Я застигла від жаху, коли вона прийшла до загсу у джинсах і футболці. Ні квітів, ні посмішок — лише підпис і вихід. Її весілля було холодним, як зимовий вітер.
Такою Соломія була завжди. У школі, коли однокласники вибирали сукні та костюми на випускний, вона прийшла за атестатом у шортах, забрала його й пішла додому. Жодних танців, жодних спогадів. Її шлюб виявився таким самим — пустим. Про дітей вона й слухати не хотіла, хоча її чоловік, Богдан, мріяв про сім’ю. Зазвичай таке обговорюють до весілля, але Соломія, молода й амбітна, вважала, що діти почекають. Вона хотіла жити для себе, будувати кар’єру, насолоджуватися свободою. Через чотири роки Богдан не витримав — пішов, бо хотів бути батьком.
Вони розлучилися. Богдан невдовзі одружився з іншою, і тепер у нього троє дітей, а Соломія залишилася сама. Вона зустрічається з чоловіками, але кожного разу твердить: «Мені ніхто не потрібен». Але я бачу, як їй самотньо. Вона завжди була гордою, незалежною, але тепер ця незалежність перетворилася на порожнечу. І ось, сидячи біля вікна, вона раптом зізналася: «Мамо, я шкодую, що не народила дитину. Мені 38, а в мене нічого немає». Її слова розірвали мені душу.
Тепер Соломія мріє про дитину. Каже, що коли мене не стане, їй буде для кого жити. Але я боюся за неї. Дитина — це велика відповідальність, а Соломія ледве зводить кінці з кінцями. Вона працює на знос, але грошей завжди бракує. Я не можу допомогти їй грошима, і це розриває мені серце. Я обіймаю її, заспокоюю, але в її очах — безодня смутку. Вона втратила так багато: весілля, сім’ю, теплі спогад”Але я вірю, що кожен день дає новий шанс — і якщо вона візьметься за нього обома руками, то може знайти щастя, навіть тепер.”
