Мій чоловік Андрій постійно дорікає мені за те, що я не готую вишукані вечері, як це робить дружина його товариша Богдана. Марічка — чудова жінка й справжній кулінарний геній. Я не заперечую, вона готує надзвичайно смачно, але на це йде багато часу. Кухня для неї — це пристрасть, місце, де вона творить з ранку до вечора. А я? Я розриваюся між роботою, дитиною й домом, і його докори встрягають у серце, наче голки.
Марічка зараз у декреті, і її життя — мрія будь-якої матері. Її батьки, хоча й розлучені, обожнюють онука й із радістю забирають його зранку. Бабусі й дідусі наперебій гуляють із коляскою, годують малого, а ввечері привозять його додому. Марічка прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно наводить лад. У неї є цілий день, щоб створювати кулінарні шедеври. Ніхто не відволікає, не чіпає — повна свобода. Вона експериментує, пробує нові рецепти, і кожен вечір у них на столі щось незвичайне. Її сім’я дає їй таку можливість, і я щиро радію за неї.
Але Андрій цього не розуміє. Він дивиться на Марічку й бачить ідеал, до якого я, на його думку, маю прагнути. «Вона у декреті, з дитиною, а встигає все! — кидає він мені. — А ти готуєш наспіх, одне й те саме». Його слова болять, як ляпаси. Де мені взяти п’ять-шість годин на день для готовки? Я працюю, а ввечері забираю нашу доньку Софійку з садочка. Додому ми повертаємося о сьомій. Я намагаюся приготувати щось швидке: картоплю з цибулею, курку з духовки, макарони з салатом із огірків і помідорів. Це їжа, яка рятує нас від голоду, але для Андрія це привід для глузувань.
Якби я почала готувати складні страви, як Марічка, вечеря була б готова опівночі, а сім’я лягала б спати голодною. Але чоловік цього не бачить. Він лише торочить: «Марічка кожен раз видумує щось нове для Богдана, а тобі, мабуть, байдуже». Його захоплення її кулінарними подвигами звучить як звинувачення в моїй неспроможності. Я втомилася виправдовуватися. Якби в Марічки був звичайний декрет — коли немає часу навіть у душ збігати — вона теж варила б пельмені з магазину, і Богдан їв би їх без зауважень.
Я радію за Марічку й Богдана. Вона молодець, що не лежить на дивані, а творить на кухні, тішать чоловіка. Але мені боляче, що Андрій постійно порівнює мене з нею. Він ніби не помічає, наскільки різним є наше життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Софійкою до садочка. Марічка у декреті, і завдяки батькам у неї є цілі дні для себе. Звісно, у неї більше часу! Я теж хотіла б такий декрет, як у неї, але наші батьки не квапляться няньчитися з онукою. Вони люблять Софійку, але проводити з нею увесь день не готові.
Андрій не вгамується. «Хоч у вихідні могла б приготувати щось особливе», — бурчить він. А я що, не людина? Мені не потрібен відпочинок? П’ять днів на тиждень я роблю на роботі, а потім маю весь вікенд стояти біля плити, щоб догодити його примхам? Іноді мені здається, що він шукає привід, щоб розлучитися. Невже він справді не розуміє, наскільки несправедливі його слова? Чи він навмисно хоче зробити мені боляче? Я втомилася доводити, що роблю все, що можу. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Марічку, а свою дружину, яка з усіх сил намагається утримати сім’ю на плаву.
