Олена співала від щастя — тепер у неї була власна квартира. Не кімната в комуналці, не куток у сварливої господарки, а справжня двокімнатна у звичайному житловому районі Харкова. Без Ніни Петрівни, яка вимикала світло о десятій і кричала під дверима, щоб «менше вантрібила». Без наставниць, що контролювали кожен крок. Лише вона і її вільне дихання.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старе житло покійної тітки. Олена зробила ремонт, облаштувала все на свій смак і запросила подругу Марію на новосілля. Сили, сміялися, пили чай із пиріжками. Потім Олена вирішила провести Марію до виходу. Вони відчинили двері, вийшли у під’їзд — і раптом побачили на сходах жінку. Та сиділа на сходинці, обідала бутербродом, поруч лежала поношена сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Олена.
Жінка зніяковіла, ковтнула.
— Я… Галина Миколаївна. Я тут колись жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Олена впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— Що ви тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Галини Миколаївни заповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Жінка розплакалася і розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Олега. Вкладала в нього все. Він виріс добрим, серйозним. Навчався, влаштувався на роботу, одружився з активною дівчиною — Іриною. Спочатку все було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Галина Миколаївна залишилася одна. Потім народився онук — Євгенчик. Потім — Олеся. А через кілька років Ірина з Олегом запропонували: продавай квартиру, живи з нами. Буде легше. Мовляв, ти ж і так з нами у дітях.
Вона погодилася. Обіцяли половину грошей їй на рахунок, половину — собі. Але гроші так і не надійшли.
Життя з молодою родиною виявилося нестерпним. Діти — від ранку до ночі. Ірина на роботу, Олег — в офіс. Готування, прибирання, виховання — все на ній. При цьому виховувати онуків їй не дозволяли — тільки годувати й мовчати.
Коли вона поскаржилася на здоров’я, Олег лише сказав: «Мамо, ну ти ж справляєшся. Діти в порядку, Ірина задоволена, я можу спокійно працювати. Це щастя — жити разом».
Галина Миколаївна втомлювалася до сліз. Влітку, коли родина виїхала на море, вона сказала, що поїде до подруги, а сама просто блукала містом, ночувала на лавці. А сьогодні раптом прийшла до свого колишнього будинку. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Навіть подумала — може, залишитися тут на даху… — сумно сказала вона.
Олена і Марія не стримали емоцій.
— Так не можна! — обурилася Марія. — Ви не одна! Ходіть до Олени, переночуєте там.
— Та мені незручно… — зніяковіла Галина Миколаївна.
— Ніякого «незручно»! — сказала Олена.
Дома за чаєм Марія, юрист за фахом, обережно розпитала жінку: куди поділися гроші від продажу?
— Олежко сказав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла вона.
— На ці гроші можна купити однокімнатну, — рішуче сказала Марія. — Ми з Оленою допоможемо.
Через місяць Галина Миколаївна заселилася в нову, невелику, але свою квартиру. У тому ж будинку, тільки інший поверх. Що саме сказала Марія Олегу — ніхто не знає. Але він заплатив.
Ірина з бабусею спілкуватися перестала. Онуки приходили до неї самі.
А Галина Миколаївна знову посміхалася. Вони з Оленою подружилися, разом ходили до театру й на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — сказала якось Марія. — Старість треба зустрічати у своїй хаті. Інакше — можна лишитися навіть без даху над головою.
Олена кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе заганяють у кут.
