**Щоденник Павла Івановича: правда, що розриває серце**
Ніколи не думав, що свої старі роки зустріну за ґратами – не в’язниці, але майже так. Серед чужих стін, під пильним оком санітарок, у товаристві людей, яких кинули власні діти. Я завжди вірив, що заслужив інше – повагу, тепло, спокій. Адже все життя працював, годував родину, будував свій світ навколо єдиної радості – дружини Ольги та доньки Соломії.
З Ольгою прожили понад тридцять років, як дві голубки. Після її смерті чотири роки тому в домі стало порожньо і холодно. Єдиною втіхою залишилися Соломія та онука Маринка. Допомагав, як міг – доглядав дитину, віддавав пенсію на харчі, сидів із нею, коли донька з зятем йшли в кіно чи на роботу. А потім рапіт усе змінилося.
Соломія почала кривитися, коли я затримувався на кухні. Її дратував мій кашель. «Тату, ти вже пожив, дай і нам!» – чулося все частіше. Потім почалися розмови про «чудовий пансіонат», «комфортні умови, лікарів та телевізор». Я намагався спротивлятись.
— Сонечку, це моя квартира. Якщо тісно – переїжджай до свекрухи. Вона ж сама в трикімнатній.
— Ти ж знаєш, у нас з нею війна. І взагалі, не починай! – зворсилася донька.
— Ти просто хочеш забрати мою оселю. Краще б сама заробляла, а не виганяла батька!
Після цієї розмови вона назвала мене «егоїстом» і пообіцяла, що «знайде спосіб». Через тиждень я сам зігравав речі. Не тому, що хотів. Тому, що стало нестерпно почуватися зайвим у власному домі. Пішов мовчки. Соломія сяяла. Чи не на руках винесла.
У пансіонаті мені дали маленьку кімнатку з вікном і старим телевізором. Дні проводив у дворі, під небом, серед таких саме покинутих, як я.
— Діточки сюди вас відправили? – якось спитала сусідка по лавці, Марія.
— Так, донька вирішила, що заважаю, – відповів я, стискаючи сльози.
— У мене та сама історія. Син обрав дружину. Мене виставили за поріг.
— Я – Павло. Приємно познайомитись.
Ми потрібдали один одного. Легше було терпіти біль, коли поруч – людина, яка розуміє. Так минув рік. Донька жодного разу не подзвонила. Не приїжджала. Не писала.
Одного разу, коли я сидів із книгою, почув знайомий голос.
— Павле Івановичу? Не очікувала вас тут побачити, – здивувалася колишня сусідка Ганна, лікарка, яка приїхала оглядати мешканців.
— Так. Вже рік тут. Як бачиш, став непотрібним. Жодного дзвінка, жодної звістки.
— Дивно… Соломія казала, що ви купили хатку в селі, поїхали на відпочинок.
— Краще б я справді поїхав… А не зник тут, за парканом.
Ганна похитала головою. Але після огляду повернулася. Довго не могла забути нашу розмову. Через пару тижній зʼявилася знову – цього разу з пропозицією:
— Павле Івановичу, у моєї матері в селі стоїть порожня хата. Вона недавно пішла з життя, господарство розпродали. Будинок теплий, міцний, порід ліс, річка. Якщо хочете – живите там. Сама їхати не збираюся, а продавати шкода.
Я мовчав, а потім ридав. Чужа людина запропонувала те, на що рідна донька навіть не подивилася.
— Чи можу я ще попросити? Тут є жінка… Марія. Вона теж нікому не потрібна. Хотів би, щоб ми поїхали разом.
— Звісно, – усміхнулася Ганна. – Якщо вона згодна – без проблем.
Я підбіг до Марії:
— Збирайся! Поїхали! Хата в селі, свіже повітря, воля. Нам там буде добре. Нащо нам це все?
— Поїхали! До нового життя!
Зібрали речі, купили харчів і рушили. Ганна сама відвезла нас, не захотіла, щоб тряслися в автобусі. Я обіймав її, не знаючи, як подякувати. Лише попросив: «Тільки доньці не кажіть. Не хочу навіть чути про неї».
Ганна посміхнулася й кивнула. Вона не зробила нічого великого. Просто вчинила по-людськи. А сьогодні це вже подвиг.
**Урок:** Часом зовсім чужа людина стає ближчою, ніж рідна кров. А найбільша відплата за зраду – просто жити щасливо без тих, хто тебе кинув.
