Коли я виходила заміж за Тараса, мені здавалося, що в нас усе буде чудово. Ми були молоді, закохані, сповнені мрій. Він — студент політеху, я — на останньому курсі педуніверситету. Обоє з провінції, обоє мріяли залишитися у Києві, де навчалися. Після весілля оформили іпотеку на однушку у житловому масиві. Здавалося — ось він, старт дорослого життя. Усе буде, якщо трохи попрацювати.
Але через рік усе пішло шкереберть. Я завагітніла, втратила підробіток. Моя стипендія та дрібні гонорари більше не рятували. Тарас працював, але його зарплати ледь вистачало на їжу. Кожен місячний платіж за квартиру витягував із нас останнє. Тоді ми вирішили: здаватимемо своє житло, а самі переїдемо до свекрухи. Тимчасово, казали ми собі. Лише на пару років, поки не окремимося.
Мати Тараса, Надія Петрівна, у той час вже пішла на пенсію — формально, хоча їй щойно виповнилося п’ятдесят. Жінка енергійна, доглянута, завжди з макіяжем, у нових блузках. Відразу після нашого весілля вона не лізла у наші стосунки, не дзвонила кожні п’ять хвилин, не нав’язувала «як треба». І я спершу думала — пощастило. Спокійна, розсудлива, культурна. Ще його треба?
Коли ми з чоловіком повідомили їй про переїзд, вона зітхнула, але пустила. Без захвату, але терпляче. Ми зайняли маленьку кімнату, поставили дитяче ліжечко. Я все сподівалася, що коли народиться дитина, свекруха допоможе. Ну, хоча б перший час: погойдати пару годин, поки я висплюся, подержати на руках, поки я в душ сбігаю. Але ще в пологовому, коли Тарас привіз перші фото сина, вона сказала фразу, яку я не забуду ніколи:
— Запам’ятай: я сина виростила. А тепер у мене заслужена пенсія. Я бабуся, а не безкоштовна нянька.
Я тоді навіть не знайшла слів. Плакала вночі, пригортаючи малюка. Адже це був її онук. Рідний. А вона дивилася на нього, як на чужого. Холодно. Байдуже.
Але вибору в нас не було. Ми продовжували жити разом. Я хапала будь-які підробітки: писала статті, перевіряла контрольні, перекладала тексти. Грошей ледь вистачало на підгузки та їжу. А свекруха… жила своїм життям. Вранці йшла на фітнес, увечері — з подругами у театр. Вмикала телевізор на повну, коли дитина засинала. Просити про допомогу? Це ж «не її обов’язок».
Моя мама, яка живе в Чернігові, лише дивувалася:
— Та я б від онука не відійшла! Це ж щастя! Як можна бути настільки байдужою?
Але що з того, якщо вони далеко? Допомогти не можуть. А у нас — постійний цейтнот.
Коли син підріс, ми віддали його до ясел. Я відразу влаштувалася на роботу. Зарплата була скромна, але стабільна. Я мріяла вирватися з нуждених умов, швидше виплатити іпотеку і почати жити окремо. Все було б нічого, але син почав постійно хворіти. То температура, то кашель, то ротавірус. Я нескінченно сиділа на лікарняних. Директор почав дивитися косо, колеги — перешіптуватися. Одного разу прямо сказав:
— Нам потрібна працівниця, а не мати-одиначка. Або ви припиняєте зривати терміни, або шукаєте іншу роботу.
Я, стиснувши зуби, підійшла до свекрухи. З надією:
— Надія Петрівна, ви б не могли посидіти з онуком пару днів, поки я на роботі?
Вона відсунула чашку кави й спокійно відповіла:
— Годину-дві — можу. Але цілими днями? Ні. Це вже нянчити. Я в житті й так навтомилася. Зараз хочу відпочити.
І все. Без жодного співчуття. Я вийшла з кухні з таким каменем у горлі, що ледь дихала.
Ми з Тарасом вирішили: знайшли платну няньку. Дорого, але дешевіше, ніж звільнятися і втрачати стаж. Свекруха тим часом жила поруч, проходячи повз дитину, ніби повз шафу.
Парадокс: при тій здоровій бабусі ми мусили платити чужій жінці за те, що могла б зробити вона — із любові, із бажання допомогти, із простого людського тепла. Але Надія Петрівна жила за принципом: «Моє життя — це лише моє життя. Ваші діти — ваші клопоти».
Так, формально вона не зобов’язана. Але як пояснити це піврічному малюкові, який тягне до неї ручки, а вона обертається та йде геть?
Зараз сину вже три роки. Ми поступово вибралися. Отримали підвищення, повернулися до своєї квартири. Із іпотекою ще воюємо, але живемо окремо. Свекруха іноді дзвонить, питає, як онук. Але як і раніше — ніякої ініціативи. Ані вийти погуляти, ані приїхати на день народження. Просто «бабуся на папері».
І знаєте, що найгірше? Він її не пам’ятає. Взагалі. І якщо одного разу спитає: «А у мене є бабуся?» — я навіть не знатиму, що відповісти.
А ви як вважаєте? Бабуся зобов’язана допомагати? Чи має право жити для себе? Де та межа між особистим життям і просто людською теплотою?
