Коли я вперше зустріла Дениса, мені здавалося, що я виграла у життєвій лотереї. Він був тим чоловіком, про яких розповідають у романтичних історіях — уважний, ніжний, турботливий. Він не просто цікавився мною — він жив для мене. Щодня кілька дзвінків: «Як самопочуття?», «Тепло вдягнулася?», «Ти вже поїла?» Якщо на вулиці починався дощ — він вже чекав біля роботи з парасолькою. Кожного ранку на моєму столі з’являвся букет — то соняшники, то півонії, то волошки. Колеги заздрили, а я ледь вірила у своє щастя.
Він огортав мене теплом, мов ковдрою. Ми гуляли вночі, тримаючись за руки, розмовляючи про все і ніщо, ніби діти. А потім він зробив пропозицію — класичну, з перснем, на колінах, у кав’ярні, де ми вперше побачилися. Навіть поїхав знайомитися з моїми батьками до Чернігова — ось наскільки серйозно він до всього ставився. Тоді я летіла від щастя, ніби жила не своїм, а кіношним життям, де я — головна героїня.
Але казка закінчилася одразу після реєстрації.
Спочатку зміни були непомітними. Зникли ранкові повідомлення, припинилися дзвінки з питанням: «Як справи, кохана?» Квіти зникли, ніби їх ніколи й не було. Поцілунки стали формальними, наче він виконував обов’язок, а не ділився почуттями. Раніше він не міг відірвати від мене очей, а тепер — наче й не помічає.
А вдома… Вдома він просто віддалися. Раніше сам брався за інструменти, пропонував допомогу — тепер лише зітхає: «Потрібно — виклич майстра». Або й таке: «Самі захотіли — самі й робіть». Посуд не миє, підлогу не підмітає, навіть цвях забити — ціла драма. Хоча до весілля хвалився, що може й хату звести.
Я не розумію, у чому справа. Адже я не змінилася. Я така сама, як і була — струнка, доглянута, гарна. Чоловіки на вулиці досі обертаються. А він? Наче втратив до мене інтерес. Ніби я стала для нього звичною, звичайною… непотрібною.
Мати каже: «У всіх так. РАГС — це не про романтику. Головне — що чоловік працює, гроші в хату приносить. Не п’є, не гуляє. Ціни те, що маєш». Але я не можу так. Я не хочу жити з чоловіком, який просто існує поруч. Я хочу почуватися коханою. А не просто зручно влаштованою.
Вчора ввечері я намагалася зустріти його погляд. Він не помітив. Він сидів із телефоном, щось гортав, усміхався екрану. І в той момент усе всередині мене перевернулося: раптом у нього є інша? Може, у цьому вся справа? У його холоді, байдужості, відчуженості. Невже зрадив?
Я не хочу у це вірити. Але якщо я права?
Як поговорити з ним? Як дізнатися правду? Адже я люблю його. Попри все — люблю. Віддавати його іншій — не хочу. Але й пробачити зраду, якщо вона є, — навряд чи зможу. Дівчата, хто стикався з таким? Як вчинити, якщо твій чоловік до і після весілля — два різні людини? Як вирватися з цього відчуття, що ти — просто меблі в його житті? Не знаю, що робити… але мовчати більше не можу.
**Іноді кохання — це не лише про почуття, а й про сміливість запитати себе: чи варто воно того?**
