Одного разу помилилася — розплачуюсь все життя
Марійка йшла осінньою вулицею Києва, тягнучи за собою важку валізу. Вітер розвіював її волосся, дрібний дощик кропив обличчя, а кожен крок віддавався болем у ногах — підбори стерли до крові. Але найгірше боліло сердце.
— Як так вийшло… — шепотіла вона, дивлячись у калюжі. — Як я могла так дурно повірити?
Шість років із Олегом. Обещания, спільні подорожі, життя у його квартирі, подарунки, квіти… А тепер — валіза, вулиця, нуль на рахунку й жодної гривні від того, хто клявся піклуватися за неї завжди. Просто вигнал. Просто сказав: «Я зустрів іншу».
Марійка не плакала. Вона була занадто гордою, щоб принижуватися. Але всередині — була безодня.
Проходячи повз затишну кав’ярню, вона не витримала: захотілося тепла й спокою. Зайшла, замовила чорну каву та пару тістечок. Сіла біля вікна. Вперше за увесь день — присіла. Оглянулася. У залі було повно: жінки з подругами, парочки, літня пара. А біля вікна — чоловік у дорогому костюмі, з ноутбуком, діловий, зосереджений.
Марійка ледь не випустила чашку. Це був він. Богдан.
Той самий Богдан, якого вона кинула сім років тому заради Олега. Тоді він жив із бабусею, ходив у поношених сорочках, збирав на курси програмування й просив її потерпіти — обіцяв, що все попереду. А вона не захотіла чекати. Не захотіла жити у старій хрущовці з кукурікаючим годинником і запахом ліків. Захотіла «красивого життя». Зараз.
А тепер Богдан — дорослий, впевнених, стильний. Судячи з усього — не бідний. Марійка дивилася на нього, забувши про каву й десерт. Перед очима виринали спогади: їхні вечори, коли вони вдвох сиділи на кухні й пили чай; його бабуся, тиха й доброзичлива; Богдан, який готував їй омлет і називав «моя принцеса».
Вона стиснула губи. Ось він, шанс. Може, він не одружений? Може, пам’ятає її? Може, пробачить?
Вона підвелася. Пройшла половину залу. Серце калатало, ноги підгиналися. Але раптом її зупинив дзвінкий голос:
— Тату! Татуню!
Богдан підвівся й обернувся. До нього бігла дівчинка років п’яти. За нею — гарна жінка з довгим волоссям. Він обійняв доньку, поцілував дружину. І повів їх до свого столика.
Марійка завмерла. Потім розвернулася, мовчки повернулася до свого місця. Валіза, тістечка, холодна кава. Серце стискало так, що хотілося вити.
Помилка. Та сама, головна. Коли кидаєш людину, що тебе кохала, заради ілюзії. Заради того, хто гарно говорить — але легко зраджує.
Тепер Богдан щасливий. А вона — ніхто. Ні квартири, ні любові, ні майбутнього. Лише спогади й валіза в руках.
Вона вийшла з кав’ярні, зачинила за собою двері й раптом зрозуміла: справжні помилки — не тоді, коли обираєш не того, а тоді, коли не цінуєш тих, хто любив тебе по-справжньому.
