Минулого тижня моїй донечці виповнилося два роки. Невеличке святкування в родинному колі. Її батько, мій колишній чоловік, навіть не згадав про день народження. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. А ось його мати, колишня свекруха, зателефонувала заздалегідь. Сказала, що хоче прийти, привітати малу. Я подумала: що тут поганого? Вона прийшла, принесла подарунок — м’яку іграшку, трохи солодощів та конверт із грішми. Ми сходили до парку, прогулялися. А потім повернулися додому… і ось тоді почався справжній жах, — з розпачем розповідає 30-річнa Оксана.
— Що трапилося?
— Моя мати, побачивши мене з Валентиною Павлівною, буквально вибухнула від люті. Почала кричати, що я зганьбила родину, що в мене немає ні сорому, ні гордості. Мовляв, як я могла дозволити колишній свекрусі прийти й обіймати дитину? Казала, що я повинна була кинути їй цей «жалюгідний подарунок» в обличчя та вигнати.
— Вона серйозно причепилася до подарунка?
— Так! Сказала, що іграшка дешева, шоколад шкідливий, а грошей вона могла б дати більше. Цілу ніч нарікала! Докоряла, ніби я ледь не кинулася колишній свекрусі на шию. Що от вона, «погана баба», а я її майже в дім впустила. І наче забула, як ця жінка колись виставила мене за двері без копійки.
Оксана розлучилася рік тому. Чоловік виявився не готовим до справдісної родини. Коли почалися труднощі — безсонні ночі, дитячі сльози, брак грошей — він просто здався. Вирішив, що простіше, дешевше та спокійніше жити без дружини й дитини. Мовчки зібрав речі й пішов. Квартира була оформлена на його матір, і Оксану просто виставили.
— Я тоді навіть не зрозуміла, що відбувається. Ніби хтось вимкнув світло. Куди йти, що робити? Я була в шоці.
Розлученням займався адвокат свекрухи. Хоча ділити було нічого — квартира й авто записані на батьків чоловіка, а в нього офіційно нічого. Навіть аліменти платить символічні. В Оксани не вистачило сили духу боротися через суд. Вона була занадто втомленою й зламаною.
— Я просила лише про одне — дозволити пожити в тій квартирі до кінця декрету. Не хотіла повертатися до матері: вона жінка складна, з тяжким характером. Але Валентина Павлівна відмовила. Каже, ти не перша і не остання невістка. У мене, мовляв, не готель.
Але перед відходом вона допомогла з переїздом: найняла вантажників, спакувала речі, навіть перевезла їх до матері Оксани. Дозволила забрати все, що треба, але Оксана взяла лише своє. Не хотіла, щоб хтось потім докоряв.
Ось уже вісім місяців вона з маленькою донькою живе у крихітній однокімнатній квартирі разом із матір’ю. Аліментів ледь вистачає на підгузки. Ні батько, ні його рідня не цікавляться дитиною. Ніхто не дзвонить, не пише. Лише Валентина Павлівна, колишня свекруха, іноді питає про дівчинку.
— Я не хотіла сварки. Тому й погодилася зустрітися з нею на нейтральній території — у парку, — зітхає Оксана. — Я знала, що мати буде проти, але сподівалася, що зрозуміє. Даремно.
— Вона не просто образилася. Вона мене ледь не вигнала з дому. Сказала, що я зрадниця. Що якщо я така добра, то нехай іду жити до колишньої свекрухи. Ти, каже, доньку не можеш нормально виховати, бо сама без гордості й характеру. А вони, мовляв, знущалися над тобою, а ти ще й бабусі їхній дорогу відкрила.
— Оксано, але ж Валентина Павлівна не зобов’язана була дзвонити. Вона зробила крок назустріч?
— Я так теж думаю. Але мати непохитна. У неї все чорне й біле. Якщо вони вороги, значить, жодних зустрічей. Жодних подарунків. Жодних прогулянок. А мені було важливо, щоб у доньки залишився зв’язок із тими, хто її любить, хай навіть з іншого боку.
Тепер Оксана боїться повторної сцени. Бабуся, яка колись допомагала, тепер стала найлютішим ворогом. Мати вимагає повного розриву з минулим. А Оксана метушиться між тим, що правильно, і тим, що необхідно.
— Що мені робити? Позбавити дитину другої бабусі — це правильно? Але й із матір’ю сваритися — не вихід. Я вже сама, з малечею, без підтримки. Мені страшно. Але я втомилася жити між двох вогнів. Просто хочу, щоб моя донька виросла у мирі, а не у вічних війнах дорослих жінок.
