14 березня. Щоденник.
У старій квартирі на околиці Львова повітря було густим від диму, прикритого ароматом святкових приготувань. Ще на сходах Марія відчула різкий запах паління, а по щаблях стікали струмки мильної води, ніби хтось затопив усі поверхи. Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет із корпоративу, скинула зношені туфлі й натягнула капці, шкодуючи, що не взяла гумові чоботи — підлога була немов після повені. З глибини помешкання лунав розпачливий котячий віск, змішаний із шипінням, муркотінням і димом.
— Тарасе, що за мара?! — скрикнула Марія, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Тарас з’явився миттєво — у трусах, босий, з обличчям, вимазаним сажею, подряпаним, з фіолетовим синцем під оком. На голові в нього було рушник, зав’язаний, як козацька хустка після бійки.
— Марічко, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинившись дивився в підлогу. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, до ночі будеш…
Марія втомлено опустилася на стілець, схрестивши руки.
— Розказуй, невдаха. Що ти цього разу наробив?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Тарас, але голос йому тремтів.
— Я хвилювалася, коли в дев’яності бандити борги збивали, — різко перебила Марія. — Нервувала, коли кризи вдарили, а бізнес ледь не впав. Після цього мені все до свічки. Докладай, що тут коїться?
Тарас зітхнув, ніби перед стратою.
— Хотів зробити сюрприз. Святковий вечір, особливий. Вирішив прибрати, постирати, вечерю приготувати. Взяв відгул, сходив на ринок, купив баранини. А потім все пішло шкереберть.
— Баранина? — уточнила Марія, відчуваючи новий збій.
— Ні, пралька, — зізнався він. — Закинув білизну, поставив м’ясо в духовку, почав прибирання. І раптом кіт…
— Він живий?! — Марія схопилася, очі запалали тривогою.
— Живий, живий! — заспішив Тарас. — Просто мокрий. Клянусь, коли я вмикав машинку, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— ЯК?! — Марія стиснула кулаки. — Як кіт міг влізти у закриту пралку?!
— Не знаю, — розвів руками Тарас. — Прослизнувся, мабуть.
Марія закрила очі, борючись із бажанням задушити чоловіка.
— Продовжуй, геній. І покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, Марі, він там… — Тарас завагався. — До нього треба йти.
— Лапи на місці? — голос Марії став крижаним.
Тарас тер обличчя, подряпане кігтями.
— Так! Тільки тимчасово… обездвижені. Запобіжні заходи.
— Гаразд, далі, — видихнула Марія, готуючись до найгіршого.
— Коротше, поки кіт… е-е, прався, я відчув дим. Побіг на кухню, відчинив духовку — а там пекло! Пальці обпік, баранина палає. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим клубочиться, я гашу. А кіт ревла. Дивлюся — його очі за склом машинки. Зрозумів, що йому там не комфортно. Вимкнув пралку, а вона не відчиняється. Кіт оре, плита горить, обличчя болить, волосся тліє. Схопив лом — і ось, пралка потекла, але кіт вискочив. Поки я гасив вогонь, ця тварина носилася по квартирі, верещала, як скажена, розбивала вази, драпала шпалери, зірвала штори, розлила вино, яке я приготував для вечері. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували кастрацією. Не знаю, коту чи мені. Але все під контролем, не хвилюйся!
Марія витерла сльози — чи то від сміху, чи від жаху — і пішла в кімнати. Руйнація була масштабною: розбиті вази, калюжі, обдерті шпалери, сморід паління. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Грицько, з мордою, затягнутою старим шарфом. Живий, але в шоці. Марія подивилася на чоловіка, і її погляд загострився.
— Поясни, — вимагала вона.
— Розумієш, він не хотів сидіти спокійно, — залепетів Тарас. — Мокрий був, боявся, що не висохне до твого приходу. Віджати не дав, довелося прив’язати. А морду закрив, щоб не верещав — сусіди вже грозилися поліцією та знахарем.
Марія відв’язала кота, витерла його рушником з голови Тараса й звільнила мордочку. Грицько зашипів, але притулився до господині.
— Ти дурень, Тарасе, — тихо сказала вона. — Він же міг задихнутися. Хоча після пралки йому, як і мені, вже нічого не страшно.
Вона опустилася на диван, тримаючи кота, й подивилася на чоловіка.
— Ну?
— У сенсі? — Тарас понурився. — Мені відразу вішатися чи почекати?
— Вітаю, дурню, — зітхнула Марія. — Восьме березня ж.
Тарас сяяв, метнувся до кімнати й повернувся, щось ховаючи за спиною. Ставши на коліна, він урочисто промовив:
— Марічко— Пусть в твоєму житті завжди буде стільки ж тепла, скільки ти даруєш мені, і хоча б половина порядку, якого я сьогодні накоїв.
